— Чудово, о мій безстрашний товаришу! — радісно відгукнувся Абдулла.
— Ну, то домовилися; тільки запам’ятайте, що насправді я вам нічого не обіцяю, — підсумував солдат. Він витягнув з ранця дві ковдри і запропонував підкинути дров у багаття, а тоді лягати спати.
Абдулла відчепив від пояса пляшку з джином і дбайливо поставив її на гладкий камінь — якомога ближче до себе та якнайдалі від солдата. Потім він загорнувся в ковдру і поринув — ні, не в сон, радше в неспокійну дрімоту. Тверда скеля муляла боки. І хоча холод був не до порівняння з тим, який Абдуллі довелося витерпіти минулої ночі в пустелі, все ж, оскільки в Інгарії було вогко, тремтіти довелося анітрохи не менше. До того ж варто було йому закрити очі, як з’ясувалося, що дикий звір з печери в ущелині страшенно його тривожить. Абдуллі ввижалося, що звір ходить навколо їхнього табору і щось винюхує. Кілька разів Абдулла відкривав
очі, і йому уявлялося, ніби за межею світла від багаття щось рухається. Тоді він сідав і підкидав у вогнище сучків та паліччя, після чого вогонь спалахував і ставало видно, що зовні немає ніякого звіра. Заснути Абдулла зміг не скоро. Коли ж він заснув, йому приснився жахливий сон.
Йому приснилося, що десь на світанку прилетів джин і сів йому на груди. Абдулла відкрив очі, щоби прогнати його, і побачив, що це ніякий не джин, а той звір із печери. Двома величезними передніми лапами звір сперся йому на груди й дивився просто в лице очима, які на тлі чорного оксамиту хутра здавалися блакитнуватими світильниками. Наскільки Абдулла зрозумів, це був демон у подобі гігантської пантери.
Абдулла з криком сів.
Природно, ніякого звіра ніде не було. Займалася зоря. У передранковій сірості багаття здавалося вишневою плямою, а солдат — темно-сірим горбком, який тихенько похропував по той бік багаття. Уся долина ховалася за білим пасмом туману. Абдулла втомлено підкинув у багаття ще трохи гілля і знову заснув.
Розбудили його нажахані крики джина.
— Проженіть її! Заберіть її від мене!
Абдулла підхопився. Солдат підхопився. Уже давно розвидніло. Помилитися в тому, що вони обоє побачили, було неможливо. Коло пляшки з джином, саме біля того місця, де була голова Абдулли, поки він спав, увивалася невелика чорна кішка. Кішка ця була чи то напрочуд цікавою, чи то просто вирішила, що в пляшці є якась їжа, — так чи інакше, вона акуратно, але щільно встромила ніс у горлечко пляшки. Джин просочувався назовні, оминаючи зграбну чорну голову кішки, десятьма-дванадцятьма нерівними цівочками синього диму, які перетворювалися то на руки, то на обличчя, то знову на дим.
— Рятуйте! — кричав він усіма своїми ротами. — Вона збирається мене зжерти або я не знаю що!
Кішка тим часом не звертала на джина ніякісінької уваги. Вона й далі поводилася так, ніби з пляшки до її носа долинав невимовно привабливий аромат.
У Занзібі кішок терпіти не можуть. Слава в них ненабагато краща, ніж у пацюків і мишей, якими вони живляться. Підійде до тебе кішка — копни її, а всіх кошенят, які потраплять тобі до рук, треба топити. Отож і Абдулла побіг до кішки, на бігу приміряючись, щоб її копнути.
— Киш! — закричав він. — Тпрусь!
Кішка відскочила. Їй якось вдалося вислизнути з-під удару ноги Абдулли і втекти на вершину скелі, яка нависала над майданчиком. Уже звідти вона грізно подивилася на Абдуллу і засичала. «Значить, не глуха», — подумав Абдулла, подивившись їй ув очі. Очі в кішки були блакитні. То, значить, це вона вночі сиділа в нього на грудях! Він підібрав камінь і замахнувся для кидка.
— Не смійте! — гаркнув солдат. — Бідолашна тваринка!
Кішка не стала чекати, коли Абдулла кине камінь. Вона метнулася вбік і зникла.
— Ніяка вона не бідна, — заперечив Абдулла. — Невже м’якосердий стрілець не усвідомлює, що ця жахлива тварина вчора ввечері мало не видряпала йому око?
— Усвідомлюю, — м’яко відповів солдат. — Вона просто захищалася, бідолашечка. А оце у вас у пляшці — джин, так? Це він — ваш імлавий синій друг?