Один мандрівник, який мав килим на продаж, якось розповів Абдуллі, що більшість жителів півночі чомусь неймовірно сентиментальні, коли йдеться про тварин. Абдулла знизав плечима, понуро повернувся до пляшки — і виявив, що джин прошмигнув у неї, не сказавши ні слова на знак вдячності. Що ж, цього слід було чекати! А от пляшку тепер доведеться стерегти як зіницю ока.
— Так, — підтвердив він.
— Я так і подумав, — заявив солдат. — Чував я про джинів. Ви тільки подивіться, га? — Він нагнувся й дуже-дуже акуратно та обережно підняв капелюх, і на обличчі його з’явилася дивна, лагідна усмішка.
Цього ранку з солдатом явно щось сталося: за ніч у нього розм’якшилися мізки. Абдуллі подумалося, що це, напевно, через подряпини, хоча вони вже майже зникли. Він стривожено поспішив до солдата. Кішка негайно з’явилася на вершині скелі й почала видавати щось на кшталт скреготу залізних коліс, кожним вигином невеликого чорного тіла виражаючи страх і лють водночас. Абдулла не звернув на неї уваги і подивився на капелюх. Із зашморганих нутрощів капелюха, наче з гнізда, на нього глянуло двійко круглих блакитних очей. Маленька рожева пащека сердито засичала, і на криси капелюха, помахуючи для рівноваги хвостиком-морквиною, виповзло малюсіньке чорне кошеня.
— Ну хіба не чудо? — замилувано пробелькотів солдат.
Абдулла подивився на кішку на скелі, завмер від подиву, а тоді кинув на неї ще один обережний погляд. Звірюка стала просто-таки величезною. На скелі височіла величезна чорна пантера, вищирюючи на нього могутні білі ікла.
— О мій відважний супутнику, ці тварини, напевно, належать якій-небудь відьмі, — тремтячим голосом проговорив він.
— Якщо навіть і так, значить, відьма вмерла або, може, ще щось трапилося, — сказав солдат. — Ви ж бачили, вони живуть самі собі в печері. Киця-мама мусила вночі тягнути кошеня в зубах усю дорогу сюди. Оце просто чудо, га? Так, ніби вона знала, що ми їй допоможемо! — Він підняв очі на величезну тварину, яка гарчала на скелі, ніби й не помітив, яка вона завбільшки. — Спускайся, лапонько! — солодко проспівав він. — Ти ж знаєш, що ми ні тобі, ні твоєму котеняточ-ку нічого поганого не заподіємо!
Киця-мама зістрибнула зі скелі. Абдулла придушено охнув, пригнувся й важко осів на землю. Гігантська чорна туша пролетіла в нього над головою — і тут, на його превеликий подив, солдат почав реготати. Абдулла обурено підняв голову — і побачив, що тварина знову стала невеличкою чорною кішкою, яка ніжно-преніжно пританцьовувала на широкому плечі солдата і терлася об його щоку.
— Ти просто чудо, маленька Північ! — радісно сміявся солдат. — Ти ж знаєш, що заради тебе я не кину твого Дряпчика в біді! А таки-так… Ото розмуркалась…
Абдулла з непереборним відчуттям презирства піднявся й відвів погляд від цього торжества любові. Каструльку за ніч ретельно вилизали. Олов’яну миску просто-таки відполірували. Абдулла пішов і сердито вимив посуд у струмку, сподіваючись, що солдат незабаром забуде про цих небезпечних відьомських тварин і почне думати про сніданок. Проте коли солдат нарешті поклав капелюх і дбайливо зсадив кицю-маму з плеча, задумався він перш за все про сніданок для кицьок.
— Їм треба молока, — заявив він, — і добру миску свіжої рибки. Скажіть цьому вашому джинові, нехай принесе.
З горлечка пляшки зметнулася цівка лілувато-синього диму й згустилася в роздратоване лице джина.
— Оце вже ні! — вигукнув джин. — Моє правило — одне бажання на день, а сьогоднішнє вже витрачено вчора. Підіть наловіть риби в струмку.
Солдат люто накинувся на джина.
— Так високо в горах ніяка риба не водиться! — сказав він. — Крихітка Північ умирає від голоду, а їй же іще кошеняточко годувати!
— Тим гірше! — заперечив джин. — І не треба мені погрожувати, солдате. Декому траплялося перетворюватися на жаб і за менші провини.
Солдат був чоловіком безумовно хоробрим — або, подумалося Абдуллі, безумовно дурним.
— Тільки спробуй, і я розіб’ю твою пляшку — у будь-якій подобі! — гаркнув він. — Я ж не для себе прошу!
— Волію егоїстів, — заперечив джин. — То що, ти справді хочеш стати жабою?
З пляшки вирвалося ще кілька клубів диму, з них утворилися руки й узялися робити паси, які Абдулла, на свій жах, упізнав.
— О ні, молю тебе, зупинися, о діаманте серед духів! — поспішно сказав він. — Грець із ним, із солдатом; а я тебе прошу змилоститися і як велику люб’язність виконати з випередженням на день іще одне моє бажання — щоби ми змогли нагодувати цих звірів.