— І тобі кортить стати жабою? — поцікавився джин.
— Якщо у віщуванні сказано, що Квітка-в-Ночі вийде заміж за жабу, зроби мене жабою, — благочестиво відповів Абдулла, — тільки спочатку, о великий джине, принеси молока й риби.
Джин невдоволено крутнувся:
— А щоб воно запалося, те віщування! Нічого не можу з ним подіяти. Добре. Я виконаю твоє бажання, але за це мене треба залишити у спокої на найближчі два дні.
Абдулла зітхнув. Дивовижне марнотратство.
— Добре.
На скелю біля його ніг із дзенькотом гепнувся глечик молока й продовгувата таця із цілим лососем. Джин нагородив Абдуллу поглядом, сповненим найглибшого презирства, і втягся в пляшку.
— Молодець! — похвалив солдат і взявся з великою помпою кришити скибочки лососини в молоко, перевіряючи, аби в них не було кісточок, щоби кицька не подавилася.
Абдулла звернув увагу, що весь цей час кішка мирно лежала в капелюсі, вилизуючи кошеня. Вона ніби й не помітила, що поблизу перебуває джин. А от лосося вона помітила. Як тільки солдат заходився зі своїм готуванням, вона облишила кошеня і стала увиватися навколо свого благодійника — тонка, нетерпляча, нявкуча.
— Зараз, зараз, мій чорний скарбе! — жебонів солдат.
Абдуллі залишилося тільки припустити, що чари кішки й чари джина виявилися настільки різними, що один одного вони не відчували. У цій ситуації для нього була одна радість — лосося й молока явно вистачало і на людей. Поки кішка елегантно втамовувала голод, а її кошеня хлебтало, фиркало — і невміло, але з якнайбільшим старанням намагалося напитися молока із запахом лосося, солдат з Абдуллою влаштували собі справжній бенкет з молочної каші та смаженого лососевого філе.
Після такого сніданку Абдулла став добрішим до світу. Він сказав собі, що кращого супутника, ніж цей солдат, джин йому знайти не міг. Цей джин був не такий уже й поганий. До того ж, Абдулла не сумнівався, що зовсім скоро побачиться із Квіткою-в-Ночі. Він саме дійшов думки, що й султан, і Кабул Акба, загалом, не такі вже й погані хлопці, коли виявив, до свого роздратування, що солдат збирається забрати кішку й кошеня з собою в Кінгсбері!
— Однак, о найдоброзичливіший з бомбардирів і найпередбачливіший з кірасирів, що ж станеться з вашими планами власного збагачення? — запротестував він. — Ви не зможете грабувати грабіжників з кошеням у капелюсі!
— Ви ж пообіцяли мені принцесу, тож я більше не муситиму займатися розбоєм, — незворушно відповів солдат. — А залишити Північ і Дряпчика голодувати на цій горі — просто неможливо. Це жорстоко!
Абдулла зрозумів, що програв суперечку. Він похмуро прив’язав пляшку з джином до пояса й зарікся надалі обіцяти солдатові хоч що-небудь. Солдат зібрав свій ранець, розкидав багаття й дбайливо підняв капелюх із кошеням. Зробивши це, він почав спускатися схилом уздовж струмочка, свиснувши Півночі, ніби та була собакою.
Однак Північ мала власну думку. Коли Абдулла рушив услід за солдатом, вона стала йому на дорозі, багатозначно дивлячись в очі. Абдулла не звернув на неї уваги й спробував її обійти. І тут-таки вона знову стала величезною. Шлях Абдуллі перегородила чорна пантера, ще більша, ніж раніше (якщо тільки це взагалі можливо), і загарчала. Він зупинився, по-справжньому перелякавшись. І тварюка стрибнула на нього. Абдуллі було так страшно, що він навіть не скрикнув. Він просто заплющив очі й став чекати, коли йому перегризуть горло. Ось тобі й Доля, ось тобі й пророцтва!
Замість цього до його горла ніжно доторкнулося щось м’яке. Маленькі міцні лапки ступили йому на плече, а друга пара таких самих лапок уперлася в груди. Абдулла розплющив очі й виявив, що Північ знову стала котячого розміру й учепилася в його куртку. Синьо-зелені очі дивилися йому в лице, немов говорячи: «Неси мене. Бо інакше — пошкодуєш».
— Гаразд, о підступне котоподібне, — здався Абдулла. — Тільки постарайся більше не дерти пазурами вишивку. Колись це було моє найкраще вбрання. І, будь ласка, пам’ятай, що я несу тебе з почуттям глибокого спротиву. Я не люблю котів.
Північ преспокійно вилізла Абдуллі на плече і сиділа там, гордовито балансуючи, поки Абдулла брів, послизаючись, схилом гори, всю решту дня.
Розділ дванадцятий,
До вечора Абдулла вже майже призвичаївся до Півночі. Пахло від неї, на відміну від Джамалового пса, винятковою чистотою, до того ж, вона явно була чудовою матір’ю. Злазила з Абдулли тільки для того, аби погодувати кошеня. Абдулла навіть подумав, що якби не прикра звичка лякати його величезними розмірами щоразу, коли він їй чимсь не догоджав, уже невдовзі Абдулла привчився би терпіти її товариство. А кошеня в киці-мами, як йому довелося визнати, було просто чарівне. Дряпчик грався кінчиком солдатової кіски, а коли вони зробили привал на обід, намагався полювати на метеликів, похитуючись і перекочуючись. Решту дня котик провів за пазухою солдатського мундира, пильно вдивляючись у траву, дерева й облямовані папороттю водоспади, що їх вони проминали на шляху до рів-