Солдат простягнув капелюх Абдуллі:
— Кладіть сюди Дряпчика. А тоді беріть Північ і будьте готові вистрибнути у вікно, як тільки вони зайдуть у трактир.
Саме в цю мить Дряпчик вирішив гарненько розвідати, що там діється під дубовою лавою. Абдулла пірнув за ним. Виповзаючи з-під лави з кошеням, яке звивалося в нього в руці, він почув, як у залі тупотять важкі чоботи. Солдат саме відчиняв вікно. Абдулла кинув Дряпчика в простягнений капелюх й оглянувся в пошуках Півночі. Він побачив пляшку з джином, що грілася біля каміна. Тим часом Північ вибралася на високу полицю на іншому кінці кімнати. Становище було безнадійне. Гупання чобіт уже наближалося до дверей світлиці. Солдат гупав кулаком по рамі — вікно, видно, заклинило.
Абдулла схопив пляшку із джином.
— За мною, Півноче! — покликав він і побіг до вікна, де й зіткнувся із солдатом, який саме зробив крок назад.
— Відійдіть, — наказав солдат. — Вікно заїло. Мушу копнути.
Абдулла відступив — і тут двері розчинилися й у світ-
лицю ввірвалися троє кремезних чоловіків у мундирах. Тієї ж миті чобіт солдата з хрускотом врізався у віконну раму. Стулка розчахнулася, і солдат поліз через підвіконня. Троє закричали. Двоє з них кинулися до вікна, а один метнувся до Абдулли. Абдулла жбурнув їм під ноги дубову лаву, а потім стрибнув до вікна й перемахнув через підвіконня прямо під дощ, не встигши ні про що подумати.
І тільки тоді він згадав про Північ. І обернувся.
Північ знову стала величезною — ще більшою, ніж будь-коли. Вона велетенською чорною тінню маячила за вікном, вищиряючи на трьох поліцаїв гігантські білі ікла. Поліцаї, задкуючи до дверей, попадали один на одного. Абдулла радо поспішив за солдатом. Той уже завертав за ріг трактиру. Четвертий поліцай, який залишився надворі при конях, рвонувся було за ними, але відразу ж збагнув, яка це дурниця, і кинувся назад до коней, а ті, побачивши, що він на них біжить, кинулися навсібіч. Пробираючись слідом за солдатом по розмоклому городу, Абдулла чув крики всіх чотирьох поліцаїв, які намагалися впіймати своїх коней.
Солдат мав хист до втеч. Спочатку він знайшов дорогу з городу в сад, а звідти — хвіртку в широке поле, і все це — не втрачаючи ні секунди. Удалині за полем обіцяв безпечний сховок ліс — весь у густій дощовій імлі.
— Північ з вами? — запитав солдат, коли вони захлюпали по мокрій траві.
— Ні, — відповів Абдулла. Йому бракувало дихання пояснити все докладніше.
— Що?! — вигукнув солдат, зупинився й різко обернувся.
Цієї миті четвірка коней з поліцаями у сідлах перестрибнула через живопліт саду й поскакала по полю. Солдат роздратовано вилаявся. Вони з Абдуллою поспішили до лісу. Коли вони добралися до порослого чагарниками узлісся, вершники подолали вже більш ніж половину відстані. Абдулла із солдатом продерлися крізь чагарі й увірвалися в рідколісся, де, на превелике здивування Абдулли, землю всуціль вкривали тисячі тисяч яскраво-блакитних квітів, які килимом тяглися в так само блакитну далечінь.
— Що… це… за… квіти? — просапав він.
— Дзвіночки, — відповів солдат. — Якщо ви загуби-ли Північ, я вас уб’ю.
— Не загубив. Вона нас знайде. Вона виросла. Я ж казав. Чари, — видихнув Абдулла.
Солдат ще ні разу не бачив фокусів Півночі. Він не повірив Абдуллі.
— Біжіть швидше, — звелів він. — Нам доведеться зробити коло й забрати її.
Вони рвонули вперед, притоптуючи та мнучи дзвіночки — і водночас потопаючи в їхньому дивному дикому ароматі. Якби не сіра мряка й вигуки поліцаїв, Абдуллі могло би здатися, ніби він біжить по небесній тверді. Він знову поринув у мрії. Коли він розіб’є сад біля будиночка, де житиме з Квіткою-в-Ночі, то посадить там тисячі дзвіночків, як тут. Але ці думки не завадили йому побачити, що за ними залишається прим’ята смуга поламаних білих стебел і притолочених квітів. І не перешкодили йому почути, як затріщало гілля, коли поліцаї ввірвалися в ліс, переслідуючи їх крок у крок.
— Безнадійно! — вигукнув солдат. — Накажіть цьому вашому джину зробити так, щоби поліція нас загубила!
— Мушу зауважити… о сапфіре серед воїнів… до післязавтра — ніяких бажань… — просапав Абдулла.
— Він може ще раз виконати одне бажання наперед, — відповів солдат.
Із пляшки в руці Абдулли гнівно вирвалася цівка синього диму.