Він заповз під найближчу арку з дзвіночкових листків, що нависли над землею, і зачаївся…
Десь через годину листя розійшлося, і всередину проникла гігантська чорна лапа. Скидалося на те, що Абдулла її зацікавив. Лапа втягла пазурі й поплескала його по спині. Абдулла так перелякався, що спробував відскочити назад. Після чого він виявив, що лежить горілиць серед дзвіночків.
Спочатку Абдулла примружився на дерева, намагаючись звикнути до відчуття, що в голові знову з’явилися думки. Деякі з цих думок були досить неприємні: про двох розбійників, які плазували берегом озера в оазі, перетворені на жаб, про те, як він з’їв муху і як його мало не розтоптав кінь. Потім він озирнувся — й побачив солдата, який зіщулився поруч, виглядаючи не менш приголомшеним, ніж сам Абдулла. Поруч із ним лежав ранець, а ще далі Дряпчик робив відчайдушні спроби вибратися із солдатського капелюха. Біля капелюха бундючно височіла пляшка з джином.
Джин висунувся з пляшки малесеньким язичком, схожим на полум’я спиртівки, і сперся імлавими руками на горлечко.
— Задоволені? — в’їдливо поцікавився він. — Як я вас,
га? Ото щоби знали, як надокучати мені зайвими бажаннями!
Раптове перетворення Абдулли і солдата дуже налякало Північ. Вона вигнулася маленькою сердитою дугою й засичала на них. Солдат простягнув до неї руку і почав заспокійливо сюсюкати.
— Ще раз так налякаєш Північ, — пригрозив він джинові, — і я тобі пляшку розіб’ю!
— Ти це вже казав, — відрізав джин, — та однаково нічого би в тебе не вийшло! Ця пляшка зачарована.
— Тоді я влаштую так, — пригрозив солдат, тицяючи великим пальцем в Абдуллу, — що наступного разу він звелить тобі самому перетворитися на жабу!
Почувши це, джин занепокоєно зиркнув на Абдуллу. Той нічого не сказав, але вирішив, що ідея гарна і що таким чином можна буде тримати джина в покорі. Абдулла зітхнув. Так чи інакше, а перестати марнувати бажання якось ніяк не вдавалося.
Вони піднялися, зібрали манатки й рушили далі. Одначе йшли вони тепер набагато обачніше: старалися триматися найнепомітніших путівців і стежок, та й на ніч цього разу зупинилися не в готелі, а влаштувались у старому порожньому сараї. Було дуже тихо, але зненацька Північ нашорошила вуха, насторожилася й раптово зникла в темному куті. Через якийсь час вона прибігла назад із мертвою мишею, яку акуратно поклала в солдатський капелюх для Дряпчика. Дряпчик не дуже втямив, що з нею робити. Врешті-решт він вирішив, що це така іграшка, на яку треба люто наскакувати і вбивати її. Північ знову подалася на полювання. Абдулла майже всю ніч чув якісь шерехи й писки.
Незважаючи на упольовану Північчю мишу, вран-ці солдат затурбувався, чим би йому нагодувати своїх кішок. Наступного ранку він доскіпався до Абдулли, щоби той пішов на найближчу ферму й купив там молока.
— Вам треба — ви і йдіть, — відрізав Абдулла.
Та вже за мить на превелике своє здивування виявив, що крокує дорогою до ферми, причому з одного боку на поясі в нього хилитається бляшанка з солдатського ранця, а з іншого — пляшка з джином.
Точнісінько те ж саме повторилося й у наступні два ранки, з тією лише невеликою різницею, що ці дві ночі вони провели під копицями та що одного ранку Абдулла купив прекрасну свіжу паляницю, а другого — яйця. Того-таки ранку, повертаючись до копиці, Абдулла намагався відповісти собі на питання, чому він почувається все більше роздратованим і обдуреним.
Справа була не тільки в тому, що весь цей час він був утомлений, вичавлений і змоклий. І не тільки в тому, що купа часу йшла на виконання дрібних доручень для солдатових кішок, — хоча, безумовно, деякий вплив на настрій Абдулли це все ж мало. Однак великою мірою винною була Північ. Абдулла розумів, що повинен бути їй вдячний, адже це вона врятувала їх від поліції. Ну, він і був вдячний, але вжитися з нею не міг. Щодня вона зверхньо, зарозуміло, гордовито їхала в нього на плечі — й при цьому явно давала йому зрозуміти, що, з її точки зору, Абдулла є всього лише різновидом коня. Терпіти таке від звичайнісінької тварини було досить непросто.
Абдулла сумовито розмірковував про це та про інші подібні речі весь день, крокуючи путівцями з Північчю, яка елегантно обгорнулася навколо його шиї, і дивлячись, як попереду бадьоро тупоче солдат. Не те щоб Абдулла не любив кішок. Він до них уже звик. Іноді Дряпчик здавався йому таким самим милим створінням, як і солдатові. Ні, поганий настрій був пов’язаний радше із тим, як солдат вкупі з джином весь час змушують його відкладати пошуки Квітки-в-Ночі. Та Абдулла розумів, що якщо він не займеться цим нарешті, то до кінця життя так і крокуватиме путівцями й так ніколи і не добереться до Кінгсбері. Якщо ж навіть і добереться, то йому ще ж доведеться розшукувати чаклуна. Ні, так діла не буде.