— Подивися ще в правій туфлі, — порадив незнайомець. — Чотириста п’ятдесят.
І так далі. Через годину незнайомець покинув намет із двомастами десятьма золотими, зробивши Абдуллу щасливим власником справжнісінького — нехай і трохи потертого — килима-самольота. При цьому Абдулла якось ніяк не міг повірити своєму щастю. Він не міг
уявити, щоби хтось — хто завгодно, нехай навіть пустельник-аскет, розлучився зі справжнім килимом-самольотом, нехай і пошарпаним, менше ніж за чотири сотні золотих. Адже це така корисна річ — це краще за верблюда, адже годувати килим не потрібно, — а ціна доброму верблюдові чотириста п’ятдесят золотих, і не менше!
Тут мусив критися якийсь підступ. Абдулла навіть чув про один такий трюк. Зазвичай його проробляли з кіньми або собаками. Приходить хтось — і неймовірно дешево продає довірливому селянинові або ж мисливцеві воістину чудову тварину, пояснюючи, що робить це тому, що опинився на межі голодної смерті. Щасливий селянин (або ж мисливець) на ніч поміщає коня у стайню (або пса — у псарню). До ранку тварина втікає, оскільки її навчили вислизати з вуздечки (чи то з нашийника) і тієї ж ночі повертатися до хазяїна. Абдуллі подумалося, що достатньо слухняний килим також можна навчити чогось подібного. Тому, перш ніж покинути намет, Абдулла ретельно обернув килим довкола однієї з жердин, які підпирали намет, і обмотав його цілим клубком мотузки, кінці якої прив’язав до залізного кілочка в кутку.
— Думаю, тобі буде нелегко звідси виплутатися, — сказав він килимові й пішов подивитися, що ж там коїлось у Джамала.
У Джамала вже все було тихо і прибрано. Сам Джамал сидів за прилавком, скорботно обіймаючи пса.
— Що трапилося? — запитав Абдулла.
— Ці злодійкуваті хлопчиська покрали мені всіх кальмарів, — поскаржився Джамал. — Усе, що я наготував на цілісінький день, — пропало, позатоптуване в пилюку!
Абдулла був такий задоволений покупкою, що дав Джамалові два срібняки на нових кальмарів. Джамал просльозився від вдячності й обняв Абдуллу. Пес Джамала не тільки не став кусати Абдуллу, а навіть лизнув йому руку. Абдулла заусміхався. Життя здавалося йому прекрасним. Посвистуючи, він пішов смачно повечеряти, а пес залишився сторожувати намет.
І тільки коли вечір залив червоним світлом куполи й мінарети Занзіба, Абдулла повернувся в намет, як і раніше, посвистуючи, леліючи плани продати килим самому султанові за неймовірну ціну. Килим був на місці. «А чи не краще буде знайти підхід до великого візира, — думав Абдулла, умиваючись. — І чи не забажає візир подарувати килим султанові? Тоді можна буде попросити за килим ще більше…» При думці про те, яким дорогим стає його килим, Абдулла згадав про коней, научених утікати зі стаєнь, і знову розхвилювався. Переодягаючись до сну, Абдулла раптом виразно уявив, як килим випручується з пут і летить геть. Килим був старий і надзвичайно звинний. Напевно, у нього дуже непоганий вишкіл. Він, мабуть, міг би вислизнути з-під мотузки. А якби й не зміг, однаково ця думка тепер не дасть Абдуллі заснути аж до світанку.
Врешті-решт Абдулла обережно розрізав мотузку й розстелив килим на стосі найцінніших циновок, який завжди слугував йому постіллю. Потім Абдулла натягнув нічний ковпак (це було необхідно, тому що вночі з пустелі дув холодний вітер і в наметі гуляли протяги), вкрився ковдрою, загасив світильник і заснув.
Розділ другий,
Він прокинувся і виявив, що лежить на пагорку (як і раніше, на килимі) у саду, прекраснішому за найрозкішніший з-поміж тих, які він будь-коли собі уявляв.
Абдулла був упевнений, що це сон. Це ж був якраз той сад, що його Абдулла намагався уявити собі саме тоді, коли йому так грубо перешкодив незнайомець із килимом. Місяць, який світив згори, був майже повним. Він плив у небесах, заливаючи густим, білим як молоко світлом сотні дрібнесеньких запахущих квітів у траві навколо килима. На деревах усюди висіли круглі жовті ліхтарики, і їхнє сяйво розсіювало густі чорні тіні — там, куди не сягало проміння місяця. Абдулла вирішив, що ліхтарики на деревах — це дуже гарна ідея. Там, де жовтаве і біле світіння змішувалися, за галявиною, на якій лежав Абдулла, було видно галерею з густого плюща, який тримався на витончених колонах, а звідкись здалеку долинало дзюркотання невидимої води. Це дзюркотання навівало думки про воістину божественну прохолоду, а відтак Абдулла піднявся й вирушив на пошуки джерела. Він пішов через галерею, і на всьому шляху його лиця пестливо торкалися зірчасті квіти, білосніжні, тендітні, вони, наче іскри, дрібно спалахували у місячному світлі, а інші, схожі на дзвоники, наповнювали нічне повітря щонайп’янкішим і щонайніжнішим ароматом. Як у сні, Абдулла погладив пелюстки величезної лілії і пішов до чудової долини чайних троянд. Ніколи раніше йому не снився такий пречудовий сон.