— Я думаю, — сказав Абдулла, пригадавши свої враження від перебування в жаб’ячій подобі, — що і в такому разі вони воліли би бути людьми.
— Ну що ж, дуже добре! — скорботно вигукнув джин. — Ти не можеш не розуміти, що таким чином моя помста розпадається на друзки. Але хіба тебе це обходить? Я ж для тебе всього лише щоденне бажання в пляшці!
Розділ чотирнадцятий,
І знову, озирнувшись, Абдулла виявив, що на нього дивиться солдат, однак цього разу солдат узагалі нічого не сказав. Абдулла був упевнений, що його супутник просто вичікує.
Того дня в міру їхнього просування дорога поступово стала підніматися. Стежки з густою травою обабіч поступилися місцем піщанистим путівцям із сухими й колючими кущами по узбіччях. Солдат бадьоро відзначив, що нарешті-то вони потрапили в якусь іншу місцевість. Абдулла у відповідь тільки буркнув щось нерозбірливе. Він твердо вирішив не встрявати у розмови із солдатом.
До вечора вони вибралися на високо розташоване вересовище, за яким розляглася рівнина. Ледь помітний горбочок на обрії, як запевнив солдат (причому все ще дуже бадьоро), було, без сумніву, Кінгсбері.
Коли вони зупинилися на ночівлю, солдат — цього разу навіть іще бадьоріше — покликав Абдуллу подивитися, як чарівно Дряпчик бавиться з пряжками його ранця.
— Це, безсумнівно, зачаровує мене ще менше, — зауважив Абдулла, — ніж горбок на обрії, який може бути Кінгсбері.
Настав ще один густо-червоний захід. За вечерею солдат показав на нього Абдуллі й звернув його увагу на велику червону хмару у формі замку.
— Хіба це не прекрасно? — запитав він.
— Це всього лише хмара, — відповів Абдулла. — Вона не має художньої цінності.
— Друже, — сказав солдат, — гадаю, ви дозволяєте джинові вас використовувати.
— Як так? — здивувався Абдулла.
Солдат показав ложкою на далекий темний горбик на тлі заходу.
— Онде, бачите? — сказав він. — Кінгсбері. Зараз у мене передчуття — та й у вас, гадаю, теж, — що як тільки ми туди доберемося, справа зрушиться з місця. От тільки ніщо не вказує на те, що ми коли-небудь туди доберемося. Не думайте, що я не можу глянути на все це вашими очима: ви молодий парубок, вам не пощастило в коханні, вам нетерпеливиться, отож природно, що вам здається, начебто Доля повстала проти вас. Послухайте мене: Доля, як правило, не буває на чиємусь боці. І джин теж ні на чиєму боці — тобто не більше, ніж сама Доля.
— А чому ви так вирішили? — запитав Абдулла.
— Тому що він усіх ненавидить, — відповів солдат. — Можливо, така вже у нього натура, хоча я б насмілився зауважити, що ув’язнення у пляшці нітрохи її не покращує. Але не забувайте: хоч що б він там не почував і не думав, одначе ваші бажання він справно виконує. То навіщо ж ускладнювати собі життя тільки на те, аби дошкулити джинові? Чому б не загадати найкорисніше з усіх можливих бажань, одержати те, чого потребуєте саме ви, — і змиритися з тим, що джин спробує повернути його на зло? Я довго над цим розмірковував, і от що мені здається: хай би як намагався цей джин накапостити, а все-таки найкраще вам було би побажати назад свій килим-самоліт.
Поки солдат говорив, Північ вибралася Абдуллі на коліна й узялася з муркотінням тертися об його щоку, чим неабияк його вразила. Абдулла був змушений визнати, що це йому полестило. Досі він просто дозволяв їй себе використовувати — як і джинові, і солдатові, не кажучи вже про Долю.
— Якщо я побажаю килим, — сказав він, — то готовий побитися об заклад, що нещастя, які разом із ним пошле нам джин, переважать користь, яку ми від нього одержимо.
— Б’єтеся об заклад? — пожвавився солдат. — Обожнюю закладатися. Ставлю золотий, що від килима буде більше користі, ніж неприємностей.
— По руках, — відповів Абдулла. — І знову ви наполягли на своєму. Ніяк не втямлю, мій друже, чому ви не піднялися в чині до командувача цією вашою армією.
— Я також цього не розумію, — погодився солдат. — Із мене вийшов би чудовий генерал.
Наступного ранку вони прокинулися в густому тумані. Навколо мрячило і все здавалося білим і вогким, і навіть за найближчими кущами нічого не можна було розгледіти. Північ, тремтячи, згорнулася клубочком біля Абдулли. У пляшки з джином, коли Абдулла поставив її перед ними, був виразно похмурий вигляд.
— Виходь, — сказав Абдулла. — Мені треба загадати бажання.