— Я можу виконати його прямо звідси, — гулко відрізав джин. — Ця вогкість мені не до смаку.
— Добре, — відповів Абдулла. — Я хочу одержати назад мій килим-самоліт.
— Готово, — сказав джин. — І нехай це відучить тебе йти на дурні заклади!
Якийсь час Абдулла вичікувально озирався, але нічого не відбувалося. Потім Північ різко підхопилася. Із солдатського ранця виткнулася мордочка Дряпчика, який нашорошив вуха в напрямку півдня. Коли Абдулла глянув у той бік, йому здалося, ніби він чує легесенький шелест, немов від вітру або чогось, що рухається крізь туман. Невдовзі туман сколихнувся і завирував. Килим продовгуватою сірою плямою виникнув над їхніми головами й сковзнув на землю поблизу Абдулли.
На килимі прилетів пасажир. Згорнувшись калачиком, на килимі мирно спав розбійницького вигляду чолов’яга з великими вусами. Його гачкуватий ніс втискався в килим, однак Абдулла розгледів золоте кільце, напівсховане під вусами й брудною куфією. В одній руці чолов’яга затиснув інкрустований сріблом пістоль. Не залишалося жодних сумнівів, що це знову Кабул Акба.
— Здається, я виграв заклад, — прошепотів Абдулла.
Цей тихий шепіт — чи, може, холоднеча від туману — змусив розбійника заворушитися й роздратовано забурмотіти. Солдат приклав палець до губів і покрутив головою. Абдулла кивнув. Якби він був сам, то ламав би собі голову, що ж тепер робити, однак у товаристві солдата він почував себе мало не рівним Кабулу Акбі. Абдулла тихесенько підхропнув розбійнику і шепнув килиму:
— Виберися-но з-під цього чоловіка й зависни переді мною.
Краєм килима пробігли брижі. Абдулла бачив, що той намагається виконати його наказ. Килим сильно сіпнувся, але було очевидно, що Кабул Акба занадто важкий, щоби з-під нього можна було вислизнути. Тоді килим спробував по-іншому. Він піднявся на дюйм у повітря, і перш ніж Абдулла збагнув, що він збирається робити, килим вискочив з-під сплячого розбійника.
— Ні! — шикнув Абдулла, але було вже пізно. Кабул Акба гримнувся об землю й прокинувся. Він сів, розмахуючи пістолем, і заревів якоюсь незрозумілою мовою.
Солдат жваво і невимушено взяв завислий у повітрі килим й обмотав його навколо голови Кабула Акби.
— Заберіть у нього пістоль, — наказав він, обома смаглявими руками втримуючи розбійника, що відбивався.
Абдулла впав на одне коліно і вчепився в могутню руку, що стискала пістоль. Це була надзвичайно могутня рука. Вирвати з неї пістоль Абдулла ніяк не міг. Він міг лише вчепитися в неї й метлятися туди-сюди, бо могутня рука розбійника намагалася його стріпнути з себе. Солдат біля Абдулли теж метлявся туди-сюди. Кабул Акба був просто неймовірно сильний. Теліпаючись у різні боки, Абдулла спробував схопити один розбійників палець і відігнути його від пістоля. Але у відповідь на це Кабул Акба заревів і підхопився на рівні ноги, а Абдулла відлетів убік, причому килим якимось чином виявився обмотаним не навколо Кабула Акби, а навколо нього самого. Ну, а солдат тримався. Він тримався попри те, що Кабул Акба підіймався і підіймався, з таким риком і ревом, немов завалювалося небесне склепіння, а солдатові тепер доводилося втримувати його вже не за плечі, а за пояс, а потім і за коліна. Кабул Акба заревів громовим голосом, піднявся ще вище, став ще більшим, його ноги погрубшали настільки, що обхопити їх стало неможливо, і солдат сповз донизу, відчайдушно вчепившись у гомілку під широчезним коліном. Нога хвицнула, щоби скинути солдата, але це їй не вдалося. Тоді Кабул Акба розгорнув величезні шкірясті крила й спробував злетіти. Однак солдат і далі вперто тримався, хоча й сповз ще нижче.
Абдулла спостерігав за боротьбою, намагаючись виплутатися з килима. Краєм ока він помітив, що Північ височіє над Дряпчиком, захищаючи його, — вона стала ще більшою, ніж навіть тоді, коли лякала поліцаїв. Але й цього було замало. Кабул Акба перетворився на величезного дива — найвеличезнішого з величезних. Верхня його половина губилася в тумані, що вирував під ударами величезних крил, одначе злетіти див не міг, тому що солдат міцно тягнув його додолу за потворну пазуристу ногу.
— Говори, о найвеличезніший з величезних! — гукнув Абдулла в туман. — Сімома Великими Печатями заклинаю тебе: годі боротися, говори!
Див перестав ревіти й люто махати крилами.
— Ти мене заклинаєш, смертний? — прогримів зго-ри гнівний голос дива.
— Так, заклинаю! — відповів Абдулла. — Відповідай, що ти робив із моїм килимом у подобі наймерзеннішого з кочівників! Ти образив мене щонайменше двічі!