— Добре, — сказав див. Він став важко згинати коліна.
— Можете його відпустити, — сказав Абдулла солдатові, котрий, не знаючи законів, яким підкоряються джини й диви, надалі тримався за могутню ступню. — Тепер він зобов’язаний залишитися тут й відповісти на мої запитання.
Солдат обережно відпустив дива й витер піт з лиця. Див склав крила й став на коліна — але навіть так він був не меншим за будинок, а його обличчя, що проступало крізь туман, виявилося вкрай жахливим. Абдулла встиг помітити, як Північ, котра знову повернулася до звичайного котячого розміру, метнулася в кущі, несучи за шкурку Дряпчика. Однак відірватися від обличчя дива було неможливо. Абдулла зрозумів, що він уже бачив раніше, хоч і дуже недовго, цей порожній погляд коричневих очей і золоте кільце в гачкуватому носі — а саме тоді, коли в нього на очах у саду викрали Квітку-в-Ночі.
— Щоби бути іще точнішим, — промовив Абдулла, — скажу, що ти образив мене тричі.
— Ні, либонь, все-таки набагато більше разів, — прогримів у відповідь див. — Стільки разів, що я вже й з ліку збився.
Почувши це, Абдулла несподівано для себе сердито схрестив руки на грудях:
— Поясни.
— Охоче, — погодився див. — Щиро кажучи, я сподівався, що хоч хто-небудь мене таки про це запитає, хоча й очікував розпитувань радше від герцога Фарктанського чи трьох таякських принців-суперників, а не від тебе. Однак ніхто із них не виявив достатньої запопадливості, що мене трохи дивує, бо якраз ти не був великою ставкою в моїй грі. Знай же, що я — один із найбільших у сонмі Добрих Дивів, й ім’я моє — Хазруель.
— Не знав я, що бувають добрі диви, — зазначив солдат.
— Бувають, о недосвідчений мешканцю півночі, — підтвердив Абдулла. — Я чув згадку про це ім’я серед тих, що мало не рівні ангелам.
Див насупився. Це було вкрай неприємне видовище.
— О недосвідчений торговцю, — прогримів він, — я значно вищий за деяких ангелів. Знай же, що мені підкоряються близько двох сотень ангелів нижчого чину. Вони охороняють вхід до мого замку.
Абдулла, який і далі стояв, склавши руки на грудях, тупнув ногою.
— Тим більше ти повинен пояснити, — сказав він, — чому вчинив зі мною аж ніяк не по-ангельському!
— У цьому немає моєї вини, о смертний, — відповів див. — Мене спонукала гостра потреба. Зрозумій і пробач. Знай же, що моя мати, Дазра із Великих Духів, у хвилину слабкості, приблизно двадцять років тому, віддалася одному джинові з Воїнства Зла. Потім вона привела на світ мого брата Дальциеля, котрий народився слабким, блідим і недорозвиненим, адже Добро й Зло погано поєднуються. Мати не зносила його вигляду, тож віддала його мені на виховання. Я дбав про нього як міг, якнайкраще. Тож вам неважко буде уявити собі мій жах і горе, коли виявилося, що він успадкував природу свого злого предка. Досягнувши зрілості, він перш за все викрав моє життя і сховав його, перетворивши мене таким чином на свого раба.
— Заждіть-но! — втрутився солдат. — Чи не хочете ви сказати, що ви мертвий?!
— Аж ніяк ні, — заперечив Хазруель. — Ми, диви, — не те, що ви, смертні, о нерозумна людино. Померти ми можемо лише за однієї умови: якщо загине одна — цілком конкретна — часточка нашого єства. Саме тому більшість дивів завбачливо відокремлюють її від себе й ховають. Але коли я пояснював Дальциелю, як сховати його життя, то, засліплений нерозумною любов’ю, необачно відкрив йому, де сховане моє власне життя. А він відразу захопив його у свої руки — і змушує мене, під страхом смерті, виконувати його накази.
— Ага, отже, тепер ми дійшли до головного, — сказав Абдулла. — Він наказав тобі викрасти Квітку-в-Ночі.
— Уточнюю, — відповів Хазруель. — Розмах ідей мій брат успадкував від матері, великої Дазри. Він звелів мені викрасти всіх принцес на світі. Поміркуйте хвилинку — і ви збагнете, наскільки це мудрий крок. Мій брат досягнув шлюбного віку, однак родовід у нього настільки строкатий, що жодна дівчина ні з джинів, ні з дивів не пройметься до нього почуттям (чи бодай співчуттям). Хоч-не-хоч він змушений опуститися до смертних жінок. А оскільки він усе ж таки хай там який, але див, то пасують йому, природно, лише особи королівської крові.
— Просто серце кров’ю обливається, як послухаю про твого братика, — зауважив Абдулла. — Невже йому справді потрібні всі принцеси, всі до єдиної, — й на менше він не згоден?
— А чого б то йому погоджуватися на менше? — здивувався див. — У його розпорядженні — моя могутність. Він старанно все обміркував. Розуміючи, що принцеси не вміють пересуватися повітрям, як ми, джини й диви, перш за все він наказав мені викрасти Мандрівний Замок, який належав одному інгарійському чарівникові, щоби оселити там своїх наречених, і лише після того зму-