Хазруель знову посміхнувся й завмер, стоячи на одному могутньому коліні:
— Як це проникливо з твого боку, солдате. Звичайно, він тут не просто так. Він тут тому, що я готую викрадення дочки короля Інгарії, принцеси Валерії.
— Моєї принцеси! — зойкнув солдат. Посмішка Хазруеля перейшла в сміх. Він задер голову і піднявся в туман.
— Сумніваюся, солдате! Дуже сумніваюся! Цій принцесі всього лише чотири рочки! Але хоча тобі від неї ніякої користі, від тебе, гадаю, я користь матиму, і то неабияку. І тебе, і твого занзібського друга я вважаю пішаками на моїй дошці, але пішаками в дуже вигідній позиції!
— Чому ти так думаєш? — обурився солдат.
— Тому що ви допоможете мені її викрасти! — відповів джин і, змахнувши крильми, з оглушливим реготом полетів у туман.
Розділ п’ятнадцятий,
— Хочете знати, що я думаю? — запитав солдат, похмуро кидаючи ранець на килим-самоліт. — Цей паскудник нітрохи не кращий за свого брата. Ну, це якщо, звичайно, у нього взагалі є брат.
— О ні, брат у нього є, — заперечив Абдулла. — Диви не брешуть. Проте вони надміру схильні ставитися до смертних зі зверхністю — причому навіть добрі диви. А ім’я Хазруеля і справді значиться в Списках Добрих Сил.
— Ти диви, а на перший погляд же і не скажеш! — зазначив солдат. — Ну, а де ж наша Північ? Перелякалася, мабуть, страшенно.
І він здійняв страшенний гармидер навколо пошуків Півночі в чагарях поблизу, тож Абдулла не став навіть намагатися втовкмачити йому основи знань про джинів та дивів, які кожна занзібська дитина засвоює ще в школі. Крім того, він боявся, що солдат має рацію. Може, Хазруель і приніс Сім Клятв, які дозволили йому ввійти до Воїнства Добра, однак його брат надав йому пречудову можливість порушити їх усі. Добрий чи злий, Хазруель був явно дуже задоволений собою й тим, як усе склалося.
Абдулла взяв пляшку з джином і поставив її на килим. Пляшка зразу ж повалилася набік і покотилася.
— Обережніше! — закричав зсередини джин. — На цьому я не полечу! Як ви думаєте, чому я з нього впав? Саме тому, що боюся висоти!
— Знов стара пісня? — докорив йому солдат. У руках він тримав Північ, яка відбивалася, кусалася, дряпалася й взагалі з усіх сил показувала, що кішки й килими-самольоти — непримиренні вороги. Уже це могло зіпсувати настрій кому завгодно, проте Абдулла розумів, що похмурість солдата пояснюється в основному тим, що принцесі Валерії, як оце допіру з’ясувалося, всього лише чотири роки. Солдат мріяв стати її нареченим. А тепер, природно, він почував себе страшенно незатишно.
Абдулла міцно затиснув пляшку з джином і всівся на килимі.
Він вирішив тактовно промовчати про заклад із солдатом, хоча було цілком очевидно, що він виграв без застережень. Авжеж, килим вони собі повернули, але оскільки йому заборонено переслідувати дива, для порятунку Квітки-в-Ночі він ніяк не придасться.
Після тривалого змагання солдатові вдалося більш-менш надійно влаштуватися на килимі й примостити там же і Північ, і свій капелюх із Дряпчиком.
— Наказуйте, — сказав він. Його смагляве лице почервоніло.
Абдулла хропнув.
Килим плавно піднявся в повітря — і водночас Північ завила й почала борсатися, а пляшка в руках Абдулли здригнулася.
— О витончене мереживо чарів, — сказав Абдулла, — о килиме чаклунської вроди, молю тебе рушити на помірній швидкості у бік Кінгсбері, але при цьому нехай найбільша мудрість, уплетена у твою тканину, подбає про те, щоби нас ніхто не побачив.
Килим слухняно піднявся і помчав крізь туман, прямуючи угору й на південь. Солдат притулив Північ до грудей. Із пляшки пролунав тремтячий хрипкий голос:
— І обов’язково було отак безсоромно його підлещувати?
— Цей килим, — відповів Абдулла, — на відміну від тебе, просякнутий чарами настільки витонченими й чистими, що дослухається лише до найбільш квітчастих промов. У душі він — поет серед килимів.
Килим явно запишався. Він випрямив порвані краї й плавно понісся до золотого сонячного світла понад туманом. З горлечка пляшки висунувся малюсінький синій язичок — і панічно писнувши: «Жах!» — зник усередині.
Спочатку килиму було дуже легко дбати про те, щоби ніхто його не бачив. Він просто летів понад туманом, що розлився внизу, білим і густим, як молоко. Але сонце піднімалося дедалі вище, і крізь туман стали проглядати поля, що зблискували зеленим і золотим, а потім внизу забіліли дороги й розсіяні там-сям будиночки.