Дряпчик здавався приголомшеним. Він стояв на краю килима, роздивляючись навсібіч, і був настільки близький до того, щоби беркицьнутися вниз, що солдатові доводилося міцно тримати його за малюсінький пухнастий хвостик.
Це виявилося дуже до речі. Килим метнувся до вервечки дерев уздовж ріки. Північ учепилась у нього всіма своїми кігтиками, а Абдуллі лише дивом удалося врятувати солдатський ранець.
У солдата, судячи з усього, почалася морська хвороба.
— Невже нам настільки важливо, щоби нас не помітили? — запитав він, коли вони помчали повз дерева, виляючи, немов волоцюга, який ховається в живоплоті.
— Думаю, так, — відповів Абдулла. — Як свідчить мій досвід, побачити цього орла серед килимів — значить захотіти ним заволодіти. — І він розповів солдатові про вершника на верблюді.
Солдат погодився з міркуваннями Абдулли, проте зауважив:
— Однак ми через це надто вже сповільнилися. Як на мене, нам треба чимшвидше добратися до Кінгсбері й попередити короля, що за його дочкою полює див. За такі відомості королі, зазвичай, щедро винагороджують.
Очевидно, тепер, коли солдатові довелося попрощатися з думкою про шлюб із принцесою Валерією, він взявся винаходити інші способи знайти своє щастя.
— Не переживайте, ми неодмінно так і зробимо, — відповів Абдулла. І знову промовчав про їхній заклад.
Шлях до Кінгсбері зайняв решту дня. Килим летів над руслами річок, петляв понад гаями та лісами і набирав швидкості лише тоді, коли земля внизу здавалася зовсім порожньою. Коли вони, уже надвечір, добралися до міста — великого скупчення веж, обгородженого високими стінами, яке перевершувало Занзіб розмірами десь утричі, якщо не більше, — Абдулла наказав килиму знайти для них готель чимближче до королівського палацу й спустити їх на землю там, де ніхто не за-
підозрить, у який спосіб вони сюди прибули.
Килим послухався і став ковзати понад стінами, немов змія. Потім він полетів над дахами, повторюючи їх вигини так, як камбала повторює вигини морського дна. Абдулла, солдат і кішки також зачудовано дивилися вниз і навсібіч. Вулиці — і вузькі, і широкі — були запруджені розкішно одягненими людьми й дорогими каретами. Кожен будинок здавався Абдуллі палацом. Він дивився на склепіння, шпилі, багате різьблення, золоті куполи й мармурові хідники, яким позаздрив би сам султан Занзібський. Бідніші будинки — якщо таку пишноту взагалі можна назвати бідністю — були ошатно прикрашені кольоровими візерунками. Що ж до крамниць і магазинів, то тутешнє розмаїття і якість товарів привели Абдуллу до переконання, що занзібський Базар — насправді всього лиш убоге, нікчемне торговище. Не дивно, що султан так прагнув союзу з інгарійським принцом!
Готель, який підшукав для них килим, виявився розташованим неподалік величезних мармурових будівель у самому центрі Кінгсбері. Будівничий рясно прикрасив його рельєфними зображеннями різноманітних плодів, розмальованими яскравими фарбами із щедрою позолоттю. Килим м’яко опустився на похилий дах готельної стайні, спритно сховавши мандрівників за золотою башточкою з позолоченим флюгером-півником на шпилі. Вони сиділи й роздивлялися всю цю розкіш, чекаючи, поки двір унизу спорожніє. По дворі готелю вешталося двоє слуг. Вони мили позолочену карету й теревенили.
Теревенили вони в основному про хазяїна готелю, котрий, судячи з усього, був дуже ласий до грошей. Проте коли вони вже стомилися нарікати один одному на свою жалюгідну платню, один із них сказав:
— А чи щось чувати про того чужокрайнійського солдата, що пограбував силу-силенну люду на півночі? Подейкували, начебто він прямує в наші краї.
На що другий відповів:
— Авжеж, куди ж йому ще направлятися, як не в Кінгсбері? Усі так роблять. Але біля міських воріт на нього вже чекають. Далеко не втече.
Абдулла й солдат перезирнулися.
— У вас є інший одяг? — пошепки запитав Абдулла.
Солдат кивнув і взявся люто порпатися у своєму ранці. Невдовзі він витяг звідти дві селянські сорочки — зі складками й вишивкою на грудях і на спині. Абдулла поцікавився, звідки вони в солдата.
— Сушилися коло хати на околиці, — відповів солдат, дістаючи одежну щітку й бритву. Прямо на даху він переодягся в одну із сорочок і доклав усіх старань, щоб відчистити штани і не здійняти при цьому зайвого шу‑му. Однак найважче виявилося безшумно поголитися, не маючи в розпорядженні нічого, крім бритви. Двоє слуг раз у раз піднімали голови і прислухалися до сухого скреготу, що долинав з даху.