у Кінгсбері, уміємо шанувати тих, хто знається на чаклунстві.
Самовдоволення змінилося жахом. Абдулла подумав, що треба було прикинутися, ніби він і сам чарівник. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, він сказав:
— Сподіваюся, ця подушка набита виключно павичевим пір’ям? Бо ця чаклунка вельми прискіплива.
— Авжеж, пане, — кивнула господиня. — Я знаюся на таких речах.
Солдат кахикнув. Абдулла здався:
— Нам із другом довірено доставити не тільки кішок, а й листа. Він адресований будь-якому чарівникові, проте ми воліли би передати його самому придворному магові. Однак дорогою сюди до нас дійшли чутки, начебто його спіткало якесь лихо…
— Так і є, — втрутився хазяїн, відштовхнувши дружину. — Один із придворних магів і справді зник, але, на щастя, у нас їх двоє. Я міг би направити вас до того, що залишився, себто до чарівника Салімана… якщо ваша ласка, пане, — і він багатозначно подивився на руки Абдулли.
Абдулла зітхнув і дістав свою найбільшу срібну монету. Хазяїн дав йому якнайдокладніші вказівки й узяв монету, запевнивши, що ось-ось буде і ванна, і вечеря. Ванна, яка справді невдовзі прибула, виявилася гарячою, а вечеря — смачною. Абдулла був задоволений. Поки солдат купався й мив Дряпчика, Абдулла переклав свій маєток з куртки в пояс для грошей, і йому зразу стало легше.
Солдатові, мабуть, теж стало легше. Після вечері він сів, поклавши ноги на стіл, і закурив свою довгу глиняну люльку. Він відв’язав шнурок від шийки пляшки із джином і став похитувати ним перед Дряпчиком, щоб побавитися з ним.
— Справді, що й казати, — зауважив він, — у цьому місті гроші вирішують усе. А коли ви збираєтеся поговорити з придворним магом — вже сьогодні? Як на мене, що скоріше, то краще.
Абдулла погодився.
— Цікаво, скільки він заправить за послуги, — сказав він.
— Багато, — відповів солдат. — Хіба що вам вдасться повернути все так, ніби це ви робите йому ласку, переповівши все, що нам наговорив див. Так чи інакше, — замислено вів далі він, висмикуючи шнурок з моторних пазуристих лапок Дряпчика, — гадаю, що, якщо буде змога, не треба говорити йому про джина й килим. Маги кохаються в чарівних штукенціях так само, як наш хазяїн — у золоті. Не можна допустити, щоб він попросив їх як плату за працю. Тож, може, залишите їх тут, поки сходите туди й назад? А я за ними припильную.
Абдулла зупинився. Звучало це розумно. Однак солдатові він не довіряв.
— До речі, я винен вам золотий, — додав солдат.
— Справді? — недовірливо перепитав Абдулла. — Якщо так, то це найдивовижніша новина, яку мені довелося почути відтоді, як Квітка-в-Ночі заявила, начебто я жінка!
— Ми ж побилися об заклад, — нагадав солдат. — Килим приніс дива, а він обіцяє нам навіть більше неприємностей, ніж зазвичай вдається влаштувати нашому джинові. Ви виграли. Ось, — і він кинув Абдуллі через кімнату золоту монету.
Абдулла впіймав її, сховав у кишеню й засміявся. Солдат справді був чесною людиною, тільки по-своєму. Абдулла весело збіг додолу, поринувши в думки про те, що невдовзі він зможе нарешті рушити слідом Квітки-в-Ночі, а внизу його перехопила господиня й ще раз докладно розповіла, як потрапити до будинку придворного мага Салімана. Абдулла був у такому радісному настрої, що без жодних застережень вручив їй ще одну срібну монету.
Будинок виявився недалеко від готелю, але вже у Старому Місті, а це означало, що шлях туди пролягав лабіринтом провулків і потайних двориків. Уже запали сутінки, і в темно-блакитному небі над шпилями й куполами загорілися дві-три яскраві розпливчасті зірки, однак вулиці Кінгсбері були яскраво освітлені великими світляними срібними кулями, які плавали над головою, немов місяці. Абдулла дивився на них, чудуючись, чи це, бува, не чаклунські пристрої, як раптом помітив чорну чотирилапу тінь, що скрадалася біля нього дахами. Це могла бути будь-яка чорна кішка, що вийшла на полювання, однак Абдулла знав, що це Північ. Помилитися було неможливо: Північ мала неповторну манеру скрадатися. Спочатку Північ зникла в глибокій пітьмі слухового віконця, й Абдулла вирішив, що вона шукає голубине гніздо чи щось подібне, щоби почастувати Дряпчика. Але вона з’явилася знову, коли Абдулла пройшов до половини наступний провулок, беззвучно пробігла карнизом у нього над головою, і він зрозумів, що вона йде за ним.
Коли ж Абдулла перетнув вузький дворик, посередині якого росли деревця в кадовбах, і побачив її силует на тлі неба — вона стрибала з однієї ринви на іншу, щоб теж потрапити у цей дворик, — йому стало зрозуміло, що вона його переслідує. Навіщо — Абдулла не розумів. Він поглядав на неї, йдучи двома наступними провулками, але помітив її лише раз — на вершині арки над дверима. Коли ж він повернув у двір, мощений кругляком, де стояв будинок придворного мага, Півночі видно не було. Абдулла знизав плечима й рушив до входу в дім.