За густими, схожими на папороть кущами, рясно всіяними краплинами роси, Абдулла нарешті побачив, звідки саме долинало оте дзюрчання. Виявилося, що це скромний мармуровий фонтан посередині іншої галявини, залитої світлом гірлянд невеличких ліхтариків, розвішаних по кущах, від чого струмені води здавалися дивовижними півмісяцями — срібними й золотими. Абдулла в захваті кинувся до фонтана.
Тепер тільки одного-єдиного не вистачало йому для цілковитого щастя, і, як то буває в найпрекрасніших снах, у цьому саду виявилося навіть оте одне-єдине. Галявиною назустріч йому йшла, м’яко ступаючи босими ніжками по густій траві, неймовірно вродлива дівчина. Майже невагомі шовки, з яких було пошите її вбрання, не приховували того, наскільки вона струнка і водночас зовсім не худа — точнісінько як принцеса, про яку марив Абдулла. Коли ж дівчина наблизилася ще трохи, Абдулла побачив, що личко в неї не настільки правильне й овальне, яким мало би бути личко його вимріяної принцеси, і що у її величезних темних очах нема ані сліду паволоки. Навпаки, вони дивилися на нього страшенно зацікавлено. Абдулла швиденько вніс у свої мрії відповідні поправки, оскільки дівчина була ну дуже, дуже гарна. А коли вона заговорила, виявилося, що її голос відповідає усім його мріям: він був дзвінкий і веселий, як дзюркіт фонтана, і водночас рішучий і категоричний.
— Ти що, новий різновид служниці? — запитала дівчина.
Абдуллі подумалося, що у снах часто задають такі дивні питання.
— Ні, о шедевре моєї уяви, — відповів він. — Знай, що насправді я загублений син чужоземного принца…
— Ага, — кивнула вона. — Тоді це зовсім інша річ. Чи значить це, що ти не така сама жінка, як я?
Абдулла, дещо здивований, втупився очима в дівчину своєї мрії.
— Я не жінка! — вигукнув він.
— Точно? — запитала вона. — Адже на тобі сукня.
Абдулла опустив погляд — і, як це часто буває уві сні, виявив, що це таки дійсно так: на ньому була його довга нічна сорочка.
— Це таке наше чужоземне вбрання, — поквапливо сказав він. — Моя батьківщина — дуже далеко звідси. Запевняю тебе, я чоловік.
— Ні, — твердо заперечила дівчина. — Ти не можеш бути чоловіком. Ти виглядаєш зовсім не так. Чоловіки вдвічі грубіші від тебе у поясі, а на животі у них жир, який називається черевцем. Лице в чоловіків усуціль вкрите сивим волоссям, а на голові в них гладенька лискуча шкіра. А в тебе на голові — волосся, як у мене, а на лиці волосся майже немає!
Коли ж Абдулла не без обурення торкнувся шести волосків на верхній губі, дівчина поцікавилася:
— Може, у тебе під шапкою також гола шкіра?
— Звісно, що ні! — вигукнув Абдулла, який вельми гордився своєю густою хвилястою шевелюрою. Він підняв руку й скинув з голови убір, який виявився нічним ковпаком.
— Гм, — сказала дівчина. На її гарненькому личку з’явився замислений вираз. — У тебе волосся майже таке ж гарне, як і в мене. Нічого не розумію.
— І я, мабуть, теж, — погодився Абдулла. — Невже тобі не доводилося бачити хоч декількох різних на вигляд чоловіків?
— Звичайно, не доводилося, — відповіла дівчина. — Не говори дурниць! З чоловіків я бачила тільки свого батька! Зате його я бачила стільки, що, як не крути,
а на чоловіках я таки знаюся!
— А… хіба ти ніколи не виходила з дому? — розгублено запитав Абдулла.
Дівчина розсміялася:
— Але ж зараз я зовсім не в домі! Це мій нічний сад. Батько звелів розбити його, щоби сонце не звело нанівець мою вроду.
— Я хотів сказати — чи ти не виходиш у місто, подивитися на людей? — уточнив Абдулла.
— Щиро кажучи, наразі ні, — зізналася дівчина. Вочевидь, ця думка її стривожила. У кожному разі, дівчина відвернулася й присіла на край фонтана. Знову глянувши на Абдуллу, вона продовжила: — Батько говорить, що коли я вийду заміж, то зможу іноді виходити в місто, якщо, звичайно, чоловік не буде проти, тільки це вже буде зовсім інше місто. Батько хоче видати мене за принца з Очінстану. Але доти, ясна річ, мені не можна виходити за межі цих стін.