— Бене, він із Занзіба, — зацокотіла Летті, — і він щось знає про небезпеку, яка загрожує принцесі. А ще він привів Софі. Вона кішка! Бене, ти мусиш негайно перетворити її назад!
Летті належала до тих жінок, які чим більше хвилюються, тим вродливіші стають. Абдулла нітрохи не здивувався, коли чарівник Саліман ніжно взяв її під руку і сказав: «Звичайно, кохана», — а потім поцілував у чоло. Абдулла сумовито замислився, чи матиме він коли-небудь можливість поцілувати (так само поцілувати!) Квітку-в-Ночі — або додати, як додав придворний маг: «Заспокойся, пам’ятай про маля».
Тоді чарівник кинув через плече:
— Чи не міг би хто-небудь зачинити вхідні двері? Про те, що тут діється, знає уже, мабуть, пів-Кінгсбері!
Це ще більше прихилило Абдуллу до мага. Єдине, що досі стримувало його від бажання встати й зачинити двері, це побоювання, що тут може бути такий звичай: у надзвичайній ситуації залишати вхідні двері відчиненими. Він знову поклонився — і виявив, що маг уже обернувся й дивиться на нього.
— То що ж трапилося, хлопче? — запитав маг. — Звідки ви дізналися, що ця кішка — сестра моєї дружини?
Це запитання дещо приголомшило Абдуллу. Він не мав аніякісінького уявлення про людську природу Півночі, не кажучи вже про її родинні зв’язки з придворним магом. Він спробував пояснити це, і навіть кілька разів, однак зовсім не був упевнений, що його хоч хто-небудь почув. Усі були незмірно раді бачити Північ, і тому якнайдовірливіше сприйняли найпростіше для себе пояснення, ніби Абдулла привів її в будинок із суто дружніх спонукань.
Чарівник Саліман не тільки не став вимагати з Абдулли щедрої плати, — навпаки, він поводився так, ніби сам був щось винен Абдуллі, а коли Абдулла став заперечувати, сказав:
— Добре, ходімо подивимося, як вона перетворить-ся назад.
Він сказав це так привітно й довірливо, що Абдулла перейнявся до нього ще більшою симпатією й дав юрбі затягти себе в простору кімнату, яка, за всіма ознаками, мала би бути в задній половині будинку, тільки-от Абдулла ніяк не міг позбутися думки, що насправді вона деінде. Підлога й стіни були тут незвично похилені.
Абдуллі раніше ніколи не випадало спостерігати за чаклунством у дії. Він зачудовано роззирався, оскільки кімната була вщерть наповнена хитромудрими магічними пристроями. Прямо біля нього стояли якісь філігранні фігури, над якими здіймався легесенький димок. За ними в написаних на підлозі загадкових знаках стояли дивні на вигляд грубезні свічі, а ще далі знаходилися незрозумілі картини, зроблені із сирої глини. Віддалік Абдулла помітив фонтан із п’яти струменів, які опадали вигадливими геометричними візерунками й приховували половину таємничих чарівних предметів на тому боці кімнати.
— Тут надто тісно, щоби працювати, — сказав чарівник Саліман, не зупиняючись. — Нехай тут усе крутиться саме собою, а ми підемо до наступної кімнати. Швидше!
Усі кинулися до меншої кімнатки, у якій було зовсім порожньо, тільки по стінах висіли круглі дзеркала. Тут Летті дбайливо посадила Північ на синьо-зелений камінь, що височів посередині кімнатки, де гостя й улаштувалася, ретельно вилизуючи подушечки передніх лапок і вдаючи, ніби все, що тут діється, її нітрохи не стосується, а тим часом усі інші, у тому числі Летті й слуги, взялися гарячково споруджувати над нею щось на кшталт намету з довгих срібних прутиків.
Абдулла розважливо притулився до стіни й став спостерігати. Він уже почав шкодувати, що так легковажно запевнив мага, ніби той йому нічого не винен. Треба було скористатися з нагоди й запитати, як добратися до повітряного замку. Проте він вирішив, що раз уже його однаково ніхто не слухає, варто почекати, поки все вляжеться. Тим часом срібні прутики уклалися в обриси срібних зірок, й Абдулла дивився на метушню, дещо спантеличений тим, як ця метушня відбивалася в дзеркалах: там усі здавалися маленькими, діловитими й скособоченими. Дзеркала були вигнуті так само вигадливо, як стіни і підлога. Нарешті чарівник Саліман ляснув у великі костисті долоні.
— Добре, — сказав він. — Летті допомагатиме мені тут. Усіх решту прошу вийти до сусідньої кімнати й стежити, щоби охоронні чари принцеси залишалися на місці.
Учні й слуги кинулися геть. Чарівник Саліман простяг руки. Абдулла твердо вирішив уважно дивитися й запам’ятати все, що відбуватиметься. Однак чомусь, як тільки почалося чародійство, йому стало геть незрозуміло, що ж тут відбувається. З одного боку, він не мав сумніву, що щось таки відбувається, але з іншого — ніщо не свідчило про те. Це було так, як слухати музику, не розрізняючи висоти звуків. Чарівник Саліман раз у раз викрикував глухі дивні слова, від яких у кімнаті все плило — та й у голові в Абдулли теж, а від цього тільки ставало ще важче спостерігати за тим, що діється. Але найважче Абдуллі було з дзеркалами на стінах.