А потім відіслав Майкла й нового учня. І мене теж хотів відіслати. Але я сказала: якщо вони з Кальцифером залишаються, то і я залишаюся, і невже він не може накласти на мене таке закляття, щоби див мене просто не помітив? Ну, і між нами виникла невелика суперечка…
Летті хихикнула:
— І чому мене це зовсім не дивує?
Лице Софі трохи зашарілося, але вона виклично підняла голову:
— Ну, а Хаул все торочив і торочив, що найбезпечніше мені буде в Уельсі, в його сестри, хоча він же знає, що я її геть не зношу, а я йому втовкмачувала, що від мене буде більше користі у замку, якщо злодій не знатиме, що я тут. Ну і, так чи інакше… — тут вона закрила лице руками. — Одним словом, коли з’явився див, ми все ще сварилися. Страшенно загриміло, стало темно, усе переплуталося. Пам’ятаю, як Хаул викрикував котяче заклинання — він так поспішав, що я ні слова не розібрала, — а тоді закричав Кальциферу…
— Кальцифер — це їхній вогненний демон, — поштиво пояснила Летті Абдуллі.
— Закричав, щоб Кальцифер забирався геть і рятувався, тому що з дивом їм навіть удвох не впоратися, — розповідала далі Софі. — І тут замок злетів наді мною, немов покришка із сирниці. А коли я отямилася, то була вже кішкою в горах на північ від Кінгсбері.
Летті і придворний маг здивовано переглянулися над схиленою головою Софі.
— А чому саме в тих горах? — зачудувався чарівник Саліман. — Адже замку поблизу не було…
— Ну, замок був у чотирьох місцях відразу, — відповіла Софі. — Думаю, мене викинуло десь посередині. Могло бути гірше. Там виявилося повно птахів і мишей.
Чарівне личко Летті скривилося від відрази.
— Софі! — вражено вигукнула вона. — Ти їла мишей?!
— А чому б і ні? Кішки їх їдять, — відповіла Софі, знову з викликом піднімаючи голову. — Миші дуже смачні. А от від птахів я не в захваті. Пір’ям можна подавитися. Тільки… — вона схлипнула й знову закрила лице руками. — Тільки для мене це був невдалий час. Морган народився приблизно через тиждень після цього, і він, звичайно, кошеня…
Від цього Летті огорнув ще більший жах, ніж коли вона уявила собі, як її сестра харчувалася мишами.
Вона розплакалася й рвучко обійняла Софі:
— Ой, Софі! І що ж ти робила?
— Те, що й усі кішки, звичайно ж, — сказала Софі. — Годувала й вилизувала. Не переживай, Летті. Я його залишила з одним солдатом, другом Абдулли. Цей чоловік вб’є кожного, хто скривдить його кошеняточко. Однак, — звернулася вона до чарівника Салімана, — думаю, тепер мені треба сходити по Моргана, щоб ти і його перетворив на людину.
Чарівник Саліман виглядав не менш зажуреним, ніж Летті.
— Якби ж я знав це зразу! — вигукнув він. — Якщо він народився в котячій подобі під впливом того самого заклинання, то дуже імовірно, що він уже перетворився. Краще перевірмо це.
Він підійшов до одного з круглих дзеркал на стіні
й став робити руками кругові паси. Дзеркало, точніше всі дзеркала відразу відобразили кімнату в готелі, причому кожне під іншим кутом, немовби висіли на її стінах. Абдулла дивився то в одне, то в інше, і те, що він там побачив, стривожило його не менше, ніж ін-ших. Килим-самоліт з якоїсь причини був розстелений на підлозі. На ньому лежало пухкеньке рожеве голе дитя. Хоча воно було ще зовсім мале, Абдулла відразу помітив, що характер у нього не менш сильний, ніж у Софі. І цей свій характер воно всіляко виявляло. Руки й ноги молотили повітря, лице перекосилося від гніву, а рот здавався сердитою квадратною ямочкою. Хоча звуків із дзеркал не долинало, було зрозуміло, що кімната сповнена вереском.
— А хто цей чоловік? — запитав чарівник Саліман. — Я його колись уже бачив.
— Чужокрайнійський солдат, о творцю чудес, — безпорадно відповів Абдулла.
— Він мені нагадує одного мого знайомого, — зауважив придворний маг.
Солдат стояв біля дитини, яка кричала на все горло, і виглядав дуже переляканим і безпомічним. Імовірно, він сподівався, що джин зуміє щось зробити. Так чи інакше, в одній руці в нього була пляшка. Однак джин виривався із пляшки декількома струмками розгубленого синього диму, а на кінці кожного струмка виднілася голова із затиснутими вухами, і вигляд у всіх голів був такий же безпомічний, як і в солдата.
— Бідне дитинча! — йойкнула Летті.
— Краще скажи — бідний солдатик, — відгукнулася Софі. — Морган розлючений. Він же ніколи не був ніким, крім кошеняти, а кошенята вміють набагато більше, ніж маленькі діти. Він злиться, тому що не вміє ходити. Бене, а чи не міг би ти…