Решту слів Софі заглушив тріск — ніби хтось розірвав величезне шовкове полотнище. Кімната здригнулася. Чарівник Саліман щось крикнув і кинувся до дверей — а там йому довелося поспішно відскочити вбік. Ціла юрба небачених створінь з вереском і завиванням вискочила зі стіни біля дверей і зникла в протилежній стіні. Вони промчали так швидко, що роздивитися їх не вдалося, але жодне з них не було схоже на людину. В Абдулли перед очима промайнула розмита картинка: безліч пазуристих лап, щось текуче й безноге, створіння з одним шаленим оком і створіння з безліччю очей, зібраних ґронками. Він бачив зубасті голови, довгі язики, вогненні хвости. Одне створіння, яке рухалося найшвидше, було просто грудкою болота.
Потім усі вони зникли. Двері різко відчинилися, й до
кімнати вбіг настраханий учень.
— Пане, пане! Чари зруйновані! Ми не змогли втримати…
Чарівник Саліман схопив хлопця за руку й затягнув його назад до сусідньої кімнати, гукаючи через плече:
— Повернуся, коли зможу! Принцеса в небезпеці!
Абдулла подивився в дзеркало, щоб дізнатися, як там солдат з дитиною, але тепер дзеркала не показували нічого, крім стривожених облич — його власного, Софі й Летті, які теж заглядали в них.
— Зараза! — вилаялася Софі. — Летті, ти можеш змусити їх працювати?
— Ні. Вони підкоряються тільки Бенові, — відповіла Летті.
Абдулла подумав про розстелений килим і про пляшку з джином у руці солдата.
— У такому разі, о пара перлин, — сказав він, — і найчарівніші пані, я, з вашого дозволу, поспішу назад у готель, поки там не стали занадто скаржитися на галас.
Софі й Летті хором відповіли, що теж підуть із ним. Навряд чи Абдулла міг би їх винити, однак у наступні хвилини був дуже до цього близький. Адже Летті у своєму делікатному стані, судячи з усього, не могла швидко бігати по вулицях. Коли вони пробиралися через хаотичні розсипи зруйнованих чарів у сусідній кімнаті, чарівник Саліман на мить відволікся від гарячкового будівництва якихось нових пристроїв серед руїн і звелів Манфредові підготувати бричку. Поки Манфред квапливо виконував наказ, Летті повела Софі нагору, щоби переодягти її у більш відповідне вбрання.
Абдуллу залишили міряти кроками вітальню. До честі всіх учасників, чекати йому довелося не більше п’яти хвилин, однак за цей час Абдулла разів з десять підходив до вхідних дверей і сіпав за клямку, щоразу переконуючись, що двері зачаровані й відкрити їх неможливо. Він думав, що збожеволіє. Йому здавалося, що минуло не менше ста років, перш ніж у вітальню спустилися Софі й Летті — обидві в елегантних сукнях для світських візитів, і Манфред відчинив двері, за якими на бруківці вже чекала відкрита бричка, запряжена прекрасним гнідим. Абдуллі кортіло одним стрибком заскочити в бричку й ляснути коня батогом. Але це, звичайно ж, було б зовсім не чемно. Тож йому довелося чекати, поки Манфред підсадить у бричку дам і вмоститься на козлах. Абдулла ще тільки намагався втиснутися поруч із Софі, як бричка вже часто-часто зацокотіла колесами по бруківці, й усе одно йому здавалося, що все це відбувається недостатньо швидко. Йому була нестерпною вже навіть сама думка про те, чим там займається солдат.
— Сподіваюся, Бен зуміє швидко налагодити нові охоронні чари для принцеси, — тривожно повторювала Летті, доки кінь жвавою риссю віз бричку по широкій площі.
Не встигли з її вуст злетіти ці слова, як пролунала ціла низка частих вибухів — так, ніби хтось невміло запустив феєрверк. Десь гнітюче й поспішно задзвонив дзвін: бом-бом-бом.
— Що це? — запитала Софі, а потім сама й відповіла на власне запитання, показуючи в небо: — Ой, хай йому грець! Онде, дивіться!
Абдулла витягнув шию, щоби подивитися, куди вона показує. Він ледь встиг помітити широко розгорнуті чорні крила, що закривали зірки над найближчими куполами й шпилями. Нижче, на вершечках декількох веж, він помітив кілька малюсіньких спалахів
і почув звуки пострілів: солдати намагалися влучити
в крила. Абдулла міг би їм пояснити, що проти дива це нічого не дасть. Див спокійнісінько махав крильми
і здіймався, описуючи над містом кола, дедалі вище, аж поки зник у густій синяві нічного неба.
— Це ваш приятель див, — сказала Софі. — Боюся, даремно ми відволікли Бена в найвідповідальніший момент.
— Див якраз і розраховував, що ви це зробите, о колишня кішко, — відповів Абдулла. — Якщо пам’ятаєте, він сказав, уже відлітаючи, що один із нас допоможе йому викрасти принцесу.
Тепер на сполох почали бити й інші дзвони міста. Городяни повибігали на вулиці й дивилися в небо. Бричка стукотіла по бруківці на тлі наростаючого гулу юрби й котилася все повільніше й повільніше, бо все більше й більше людей висипалося з будинків на вулиці.