Судячи з усього, городянам було достеменно відомо, що саме сталося.
— Принцесу викрали! — долинало до Абдулли. — Принцесу Валерію забрав диявол!
Більшість мешканців міста була приголомшена і перелякана, але довелося почути й один чи два голоси, що висловлювали іншу думку:
— Цей придворний маг заслуговує на шибеницю! За що йому платять?
— Ой, лишенько! — забідкалася Летті. — Король же нізащо не повірить, скільки зусиль Бен доклав, щоби цього не трапилося!
— Не бійся, — сказала Софі. — Як тільки заберемо Моргана, я піду й усе королю розповім. Мені дуже добре вдається про все йому розповідати.
Абдулла їй повірив. Він нетерпляче завовтузився на сидінні.
Минуло, як здавалося, ще зо сто років, хоча насправді, можливо, не більше п’яти хвилин, і бричка протиснулася через заповнений натовпом двір готелю. Усі люди дивилися вгору.
— Я бачив крила! — долинуло до Абдулли. — Це був велетенський птах із принцесою в пазурах!
Бричка зупинилася. Абдулла міг нарешті дати волю нетерпінню. Він зістрибнув на землю і заволав:
— Дорогу, дорогу, люди добрі! Прибули дві відьми у важливій справі!
За допомогою криків і штурханів йому вдалося провести Софі й Летті до дверей і заштовхнути їх усередину. Летті була страшно збентежена.
— Вам не треба було цього казати! — дорікнула вона. — Бен не хоче, щоб усі знали, що я відьма.
— Зараз йому не до того, — відповів Абдулла. Він підштовхнув сестер повз остовпілого хазяїна і далі до сходів.
— Це відьми, про яких я говорив, о володарю райського пристанища, — повідомив Абдулла хазяїнові. — Вони тривожаться за кішок.
Він помчав сходами, перестрибуючи сходинки. Він обігнав Летті, потім Софі й вилетів наверх. Тут він різко відчинив двері номера.
— Не робіть нічого необ… — почав він — і замовк, зрозумівши, що навкруги стоїть цілковита тиша.
У кімнаті нікого не було.
Розділ сімнадцятий,
Серед залишків вечері на столі стояв кошик з подушкою. На одному з ліжок виднілася вм’ятина, над якою клубочилася хмарка тютюнового диму, так ніби ще мить тому солдат лежав там і палив люльку. Вікно було зачинене. Абдулла кинувся до нього, збираючись відчинити його й визирнути назовні — без жодної особливої причини, а просто тому, що нічого іншого йому не спало на думку — і спіткнувся об блюдечко, повне вершків. Блюдечко перекинулося, жовтувато-білі вершки довгою смугою хлюпнули на килим-самоліт.
Абдулла вражено завмер, дивлячись на нього. Принаймні килим на місці. Що б це могло означати? У кімнаті не було ні сліду солдата й, поза сумнівом, ні сліду голосистого малюка. А ще, зрозумів Абдулла, оббігши очима всі закутки кімнати, які тільки могли спасти йому на думку, у кімнаті не було ні сліду пляшки з джином.
— О, ні! — вигукнула Софі, з’явившись у дверях. — Де ж він? Він не міг зайти далеко, адже килим залишився тут!
Абдулла пошкодував, що не може відчувати такої ж упевненості.
— Я не хотів би непокоїти вас, о мати найпрудкішого з малюків, — сказав він, — однак мушу зауважити, що джин, очевидно, теж зник.
Чоло Софі прорізала зморщечка подиву.
— Це ж який такий джин?
Поки Абдулла згадував, що коли Софі ще була Північчю, вона начебто взагалі не помічала джина, у дверях з’явилася й Летті, яка важко сапала і трималася за бік.
— Що сталось? — видихнула вона.
— Їх тут нема, — відповіла Софі. — Думаю, солдат відніс Моргана до господині. Вона мала би краще знатися на немовлятах.
Почуваючи, що чіпляється за соломинку, Абдулла запропонував:
— Я сходжу дізнаюся.
«Цілком імовірно, що Софі має рацію, — подумав він, збігаючи першим прольотом. — Саме так повелися б більшість чоловіків, опинившись зненацька сам-на-сам із розплаканим немовлям, — якщо би, звичайно, в іншій руці в цього чоловіка не було пляшки з джином».
Нижній проліт був запруджений людьми, що піднімалися, — людьми у важких чоботях і якихось мундирах. Їх вів хазяїн, примовляючи:
— На третьому поверсі, панове. Чужокрайнієць відповідає вашому опису, якщо припустити, що він відрізав кіску, а той молодший хлопець — явно його спільник, про якого ви говорите.