Що ж до Абдулли, то, оскільки Софі не ослабляла мертвої хватки, він знав, що в такому разі впаде разом із нею. Кінгсбері перетворилося на затягнену імлою яскраву крапку, що виринала то з одного боку килима, то з іншого, в міру його невпинного руху вгору по спіралі. Решта Інгарії простиралася навколо, немов величезна темно-синя таріль. Від думки про падіння з такої висоти Абдулла перелякався майже так само, як і Софі. Він став поспішно оповідати їй про свої пригоди — як він познайомився із Квіткою-в-Ночі, як султан замкнув його у в’язниці, як люди Кабула Акби (які насправді були ангелами) виловили пляшку із джином з озерця в оазі та як важко виявилося вигадати бажання, яке підступний джин не зміг би обернути на зло.
На цей час Абдулла вже побачив і пустелю. Вона здавалася блідим морем на південь від Інгарії, хоча килим уже піднявся так високо, що майже нічого внизу не можна було розрізнити.
— Тепер я розумію: солдат погодився, що я виграв заклад, бо хотів переконати мене у своїй чесності, — зажурено сказав Абдулла. — Думаю, він весь час хотів украсти джина, та й килим, мабуть, теж.
Софі зацікавилася. На превелике полегшення Абдулли, вона навіть трохи послабила хватку.
— Не можна винити цього джина за те, що він усіх ненавидить, — сказала вона. — Просто згадайте, як вам було, коли вас кинули в підземелля.
— Але солдат… — почав було Абдулла.
— А це зовсім інша річ! — обурилася Софі. — Постривайте лише, ото вже я до нього доберуся! Ненавиджу людей, які розчулюються над тваринками і водночас прагнуть обвести навколо пальця кожного стрічного! Але повернімося до того вашого джина, — скидається на те, що див сам підлаштував так, щоб цей джин опинився у вас. Чи не здається вам, що все це є частиною тієї схеми, за якою ображені наречені викрадених принцес мають допомогти диву позбутися його брата?
— Думаю, так, — відповів Абдулла.
— Отже, коли ми доберемося до замку в хмарах — якщо, звичайно, ми прямуємо саме туди, — міркувала Софі, — то могли б розраховувати на цих інших ображених женихів, які поспішають визволяти своїх коханих…
— Не виключено, — обережно відповів Абдулла. — Однак, о найдопитливіша з кішок, я собі пригадую, що як тільки див заговорив, ви негайно втекли в кущі, а крім того, сам див дав зрозуміти, що чекають у замку тільки мене.
Проте він таки поглянув догори. Ставало дедалі холодніше, а зірки тепер здавалися настільки близькими, що від цього робилося якось незатишно. У темній синяві неба прорізався срібний відтінок — мабуть, звідкись намагалося пробитися місячне світло. Це було надзвичайно красиво. Абдуллі солодко защеміло від думки, що він, можливо, і справді вже на шляху до порятунку Квітки-в-Ночі.
На жаль, Софі теж глянула вгору — і з новою силою вчепилась Абдуллі в плече.
— Говоріть! — попросила вона. — Мені так страшно!
— Говоріть тоді й ви, о хоробра заклинателько, — відповів Абдулла. — Закрийте очі й розкажіть мені про того
очінстанського принца, з яким заручена Квітка-в-Ночі.
— Не думаю, що вона справді з ним заручена, — пролепетала Софі. Їй було по-справжньому страшно. — Королівський син ще немовля. Щоправда, у короля є ще й брат, принц Джастін, але він начебто мав одружитися з принцесою Беатрисою Чужокрайнійською — якщо не зважати на те, що вона не хотіла про це навіть чути й утекла. Як гадаєте, може, див і її викрав? Думаю, вашому султанові просто кортіло роздобути зброю, яку виготовляють наші маги, і це був для нього єдиний вихід. Адже найманцям, які вирушають на південь, заборонено брати з собою цю зброю. Взагалі-то Хаул каже, що й самих найманців теж посилати не слід. Хаул… — її голос заламався, руки на плечі Абдулли затремтіли. — Говоріть! — прохрипіла вона.
Ставало важко дихати.
— Навряд чи зможу, о міцнорука шахине, — насилу видихнув Абдулла. — Думаю, тут надто розріджене повітря. Але чи ж вам не до снаги начарувати, щоб ми мали чим дихати?
— Мабуть, ні. Ви от усе називаєте мене чаклункою, тоді як насправді для мене все це — новина, — заперечила Софі. — Ви й самі бачили: коли я була кішкою, то тільки й могла, що більшати. — Проте вона на мить відпустила плече Абдулли, щоби виконати над головою кілька коротких різких рухів. — А й справді, повітря! — заявила вона. — Ганьба тобі! Доведеться тобі зробити так, щоб нам дихалося бодай трішки легше, ніж зараз, інакше ми довго не протримаємося. А ну згустися й дай нам тобою подихати! — і вона знову вчепилася в Абдуллу. — Ну що, так краще?