Замок перед ними знову змінив подобу — цього разу він розповзся в боки і перетворився на величний павільйон з колонами. Коли килим влетів у довгу алею, що вела до його входу, над павільйоном почали здійматися і набухати куполи, а тоді прорізався тьмяно-золотий мінарет, ніби для того, щоби спостерігати за їхнім прибуттям.
Обабіч алеї височіли імлаві фігури — вони теж, здавалося, спостерігали за їхнім прибуттям. Фігури здіймалися із хмароземлі так, як із суцільної маси хмар здіймаються окремі купки імлистих завитків. Однак, на відміну від замку, форми вони не змінювали. Усі вони як один гордовито тяглися вгору, трохи схожі чи то на морських коників, чи то на шахових коней, з тією лише різницею, що їхні обличчя, облямовані якимись хвилястими звивистими пасмами, які не були, проте, ні хмарами, ні волоссям, виглядали значно пласкішими й невиразнішими, ніж кінські морди.
Софі окидала кожну наступну фігуру дедалі презирливішим поглядом.
— Як на мене, він геть позбавлений смаку у скульптурі, — зауважила вона.
— Тихіше, о найкрасномовніша пані! — шикнув Абдулла. — Це не скульптури, це дві сотні ангелів-служників, про яких говорив див!
Їхні голоси привернули увагу найближчої хмарної фігури. Вона поворухнулася легким туманним вихором, відкрила величезні мармурові очі й нахилилася, щоб роздивитися килим, який прокрадався повз неї.
— Навіть не думай нас зупиняти! — заявила фігурі Софі. — Ми тут тільки для того, щоб забрати мою дитину!
Гігантські очиська кліпнули. Ангел явно не звик, щоб із ним розмовляли настільки неґречно. За спиною в нього почали розгортатися хмарні білі крила.
Абдулла поспішно схопився на ноги й поклонився.
— Вітаю тебе, о найшляхетніший небесний посланцю, — сказав він. — Те, що трохи грубувато повідомила тобі ця жінка, — правда. Молю тебе, пробач їй. Вона з Півночі. Однак вона, як і я, прибула сюди з миром. Диви доглядають за її дитиною, а ми тут лише для того, щоб забрати немовля і передати їм нашу щонайсмиреннішу і щонайщирішу подяку.
Ангела ця промова виразно зм’якшила. Його крила знову сховалися в імлисті боки, і, хоча дивовижна голова повернулася вслід за килимом, зупинити їх ангел не намагався. Зате розплющив очі ангел навпроти, та й двоє наступних теж повернулися подивитися на прибульців. Абдулла не насмілювався сісти. Він злегка зігнув ноги для рівноваги й кланявся кожній парі ангелів, повз яку пролітав килим. Це було непросто. Килим не гірше від самого Абдулли знав, наскільки небезпечними бувають ангели, і рухався усе швидше й швидше.
Навіть Софі зрозуміла, що дещиця ввічливості таки придалася б. Вона кивала кожному ангелу, повз якого прошмигував килим.
— Добрий вечір, — говорила вона. — А гарний сьогод-ні захід. Добрий вечір.
На більше їй не ставало часу, бо на останньому відрізку алеї килим промайнув вихором. Добравшись до замкових воріт — зачинених — килим пірнув у них, як пацюк у стічну трубу. Абдуллу й Софі залила мрячна вогкість, а тоді вони вискочили на спокійне золотаве світло.
Вони опинилися в саду. Тут килим безвільно хляпнувся на землю, ніби ганчірка для посуду, та так і залишився. По ньому пробігав слабкий дрож: чи то килим у такий спосіб тремтів від жаху, чи то він так по-своєму відхекувався від утоми, чи то і те, й інше.
Оскільки земля в саду виявилася твердою і зовсім не виглядала на хмару, Софі й Абдулла обережно ступили на неї. Під ногами виявився щільний дерен, порослий сріблясто-зеленою травою. Удалині, серед підстрижених кущів, струменів мармуровий фонтан. Софі подивилася на нього, роззирнулася на всі боки й насупилася.
Абдулла нахилився й запобігливо згорнув килим, погладжуючи його й заспокійливо примовляючи:
— Ти показав справжню хоробрість, о найвідважніший із паласів. Ну, ну. Не бійся. Я не дозволю жодному диву, хоч який там він могутній, завдати шкоди жодній ворсинці з твоєї дорогоцінної тканини, жодній ниточці на твоїй облямівці!
— Ви говорите точнісінько як солдат, коли він учинив гармидер навколо Моргана, як той іще був Дряпчиком, — зауважила Софі. — Замок он там.
Вони вирушили до замку. Софі уважно роззиралася навколо і раз чи два тихенько фиркнула, а Абдулла акуратно ніс перекинутий через плече килим. Він час від часу погладжував його, відчуваючи, як той потрохи перестає дрижати. Йти довелося досить довго, тому що сад, хоч і не хмарний, постійно мінявся навколо них; він наче розростався. Підстрижені кущі перетворилися на вигадливі зарості рожевих квітів, а фонтан, який весь час виднів удалині, став чи то кришталевим, чи то хризолітовим. Ще кілька кроків — і все навкруги виявилося заставлене вазами із самоцвітів, всюди росла лапата папороть, а по лакованих колонах вився плющ. Софі фиркала дедалі голосніше. Фонтан тепер, наскільки можна було роздивитися, став срібним і всипаним сапфірами.