— Скидається на те, що принцеси стоять на своєму! — шепнула вона.
Абдулла її не чув. Принцесою, яка залишилася в залі, була Квітка-в-Ночі. Як і слід було сподіватися, вона виявилася вдвічі гарнішою, аніж він собі пам’ятав, вона була ніжною й суворою водночас, і вона серйозно подивилася на Дальциеля своїми величезними темними очима. Квітка-в-Ночі ґречно вклонилася. Усе в душі Абдулли так і заграло. Здавалось, імлаві колони навколо нього то виникали, то знову зникали. Серце його закалатало від щастя. Вона ціла й неушкоджена! Вона тут!
Тим часом Квітка-в-Ночі звернулася до Дальциеля.
— Прости мене, о великий диве, тому що я залишилася, щоби задати тобі запитання, — сказала вона, і її голос жебонів мелодійно і весело, немов фонтан з холодною водою, — він був навіть мелодійнішим, аніж запам’яталося Абдуллі.
Однак Абдуллу обурило, що Дальциель відреагував на її слова з видимим переляком.
— О ні, знову ти! — протрубив він — на що Хазруель, який височів дещо віддалік, наче темна колона, склав руки на грудях і недобре посміхнувся.
— Так, це знову я, о невблаганний викрадачу султанських дочок, — поштиво схилила голову Квітка-
в-Ночі. — Я тут тільки для того, щоби запитати тебе, через що розплакалося це дитя.
— А звідки мені знати? — вередливо вигукнув Дальциель. — Ти постійно задаєш запитання, на які мені не вдається відповісти! Чому ти про це питаєш?
— Тому, о крадію спадкоємиць престолів, — мовила у відповідь Квітка-в-Ночі, — що найлегший спосіб заспокоїти дитину, яка плаче, — усунути причину її плачу. Я знаю це з власного досвіду, тому що в дитинстві була досить схильна до нападів неконтрольованого плачу.
«Не може бути! — подумав Абдулла. — Напевно, вона навмисно каже неправду! Істота настільки м’якої вдачі нізащо не верещала б, ніколи, за жодних умов!..»
Однак Дальциель відразу ж їй повірив, чим іще більше розлютив Абдуллу.
— Хто б сумнівався! — фиркнув Дальциель.
— То в чому ж річ, о позбавителю найкращого? — не вгамовувалася Квітка-в-Ночі. — Може, вона хотіла повернутися назад у свій палац, або щоб їй дали її улюблену ляльку, або, може, просто злякалася твого лиця, або…
— Я нізащо не відправлю її назад, якщо ти про це, — перебив її Дальциель. — Тепер вона — одна з моїх дружин.
— Тоді я заклинаю тебе з’ясувати, що саме довело її до сліз, о поневолювачу праведниць, — не менш шанобливо продовжила Квітка-в-Ночі, — бо не знаючи цього, можливо, навіть тридцять принцес не зуміють її заспокоїти.
І справді, не встигла Квітка-в-Ночі договорити, як здалеку долинув голос принцеси Валерії, який дедалі наростав:
— А-а-а-ааа!!!
— Я кажу це, виходячи із власного досвіду, — зауважила Квітка-в-Ночі. — Якось я проплакала цілий тиждень, день і ніч, доки не зірвала голос, а все через те, що виросла з улюблених туфельок.
Абдулла зрозумів, що Квітка-в-Ночі каже щиру правду. Він намагався їй повірити, але хоч як він не старався, однаково йому не вдавалося уявити собі, як його чарівна Квітка-в-Ночі качається по підлозі, верещить і дриґає ногами.
Дальциель же знову повірив їй без застережень. Він здригнувся й сердито обернувся до Хазруеля:
— То що, нічого не можеш придумати? Це ж ти притягнув її сюди! Не міг же ти не помітити, через що вона так казиться!
Величезне смагляве лице Хазруеля безпомічно зморщилося.
— О мій брате, я проніс її через кухню, бо оскільки вона від страху побіліла й замовкла, я подумав, що, може, її потішать які-небудь ласощі. Але вона жбурнула ними в кухаревого собаку і мовчала далі. Розплакалася вона, як тобі відомо, лише тоді, коли я приніс її до решти принцес, а верещати почала, коли ти звелів привести…
Квітка-в-Ночі підняла пальчик.
— Ага! — сказала вона.
Обидва диви обернулися до неї.
— Я вже знаю, — сказала Квітка-в-Ночі. — Напевно, справа в собаці кухаря. Дитячі примхи часто бувають пов’язані з тваринами. Маленька принцеса звикла одержувати все, що лиш захоче, а зараз вона хоче собаку. Звели своєму кухареві привести його пса в наші покої, о королю викрадачів, — і принцеса перестане плакати, обіцяю.
— Добре, — погодився Дальциель. — Виконуй! — протрубив він, звертаючись до Хазруеля. Квітка-в-Ночі вклонилася.
— Дякую тобі, — сказала вона і граційно вийшла.
Софі стиснула руку Абдулли:
— За нею!
Абдулла не поворухнувся і не відповів. Він дивився услід Квітці-в-Ночі, не в змозі повірити, що бачить її не вві сні, а наяву, і так само не в змозі повірити в те, що див Дальциель не впав до її ніг, сповнений обожнювання. Він мусив визнати, що це виявилося для нього неабияким полегшенням, але все ж таки!