— Йому в неї добре, — сказала принцеса Беатриса. — А їй це іде на користь. Нарешті припинила скиглити. Каже, у неї чотирнадцять своїх малят.
Манюня принцеса підняла очі й сором’язливо посміхнулася.
— Сі лопсики, — тихенько прошепелявила вона.
Морган то згинав, то розгинав пальчики на руках і ногах, — чудовий приклад цілком задоволеної дитини. Софі якийсь час дивилася на нього.
— А звідки вона взяла цю пляшечку? — поцікавилася Софі, ніби боялася, чи там не отрута.
Манюня принцеса знову підняла очі. Вона посміхнулася й показала мізинчиком.
— Вона не дуже добре говорить по-нашому, — пояснила принцеса Беатриса. — Але ось джин, судячи з усього, її розуміє.
Пальчик-патичок жовтошкірої принцеси вказував на підлогу біля лави, де коло її мініатюрної ніжки, яка навіть не діставала до підлоги, стояла добре знайома Абдуллі темно-синя пляшка.
Абдулла кинувся до неї.
Огрядна Джарина Джамська тої ж миті також рвонулася до пляшки і схопила її несподівано міцною великою рукою.
— Припиніть! — застогнав джин, коли вони стали мовчки смикати пляшку кожен до себе. — Я однаково не вилізу! Цього разу диви точно мене вб’ють!
Абдулла схопився за пляшку двома руками і смикнув. Від ривка обмотане навколо Джарини пальто злетіло з її плечей. Абдулла нараз виявив, що дивиться в великі блакитні очі на зморшкуватому обличчі під копицею сивого волосся. Солдат смиренно усміхнувся, від чого зморщок на його лиці стало ще більше, і відпустив пляшку із джином.
— То це ви! — з огидою в голосі проговорив Абдулла.
— Це мій вірний підданий, — заявила принцеса Беатриса. — Він прибув сюди, щоби врятувати мене. Взагалі-то це досить незручно. Ми мусили його замаскувати.
Софі відштовхнула принцесу Беатрису й Абдуллу на боки:
— Ану, дайте-но я до нього доберуся!
Розділ дев’ятнадцятий,
Ненадовго здійнявся такий галас, що не стало чутно навіть принцеси Валерії. Галасувала в основному Софі, яка почала з м’яких висловів на кшталт «злодій» і «брехун», а тоді взялася викрикувати на адресу солдата обвинувачення в таких злочинах, про які Абдулла навіть і не чув ніколи і які солдат, швидше за все, ніколи і не думав скоїти. Слухаючи ці крики, Абдулла подумав, що навіть скрегіт перекошеного металевого коліщатка, що його Софі видавала в подобі Півночі, насправді був значно приємніший, ніж цей її теперішній лемент. Однак свою лепту в цей страхітливий гамір вносив і солдат. Ставши на одне коліно й обома руками прикривши лице, він дедалі голосніше й голосніше вигукував:
— Півноче… тобто прошу пані… дозвольте вам усе пояснити, Півноче, тобто пані!..
На що принцеса Беатриса різким голосом заперечувала:
— Ні-ні-ні і ще раз ні, давайте краще це я вам усе поясню!
Інші принцеси додавали галасу, викрикуючи:
— Будь ласка, тихіше, а то диви почують!
Абдулла спробував зупинити Софі, благально смикаючи її за руку. Однак, здавалося, її вже ніщо не зупинить. Та Морган раптом випустив соску з рота, розгублено роззирнувся — і теж розверещався. Софі різко закрила рот, потім знову його відкрила — й сказала:
— Ну добре. Пояснюйте.
Настала відносна тиша, манюня принцеса заспокоїла Моргана — й він знову взявся за соску.
— Я не збирався тягнути сюди немовля, — заявив солдат.
— Що?! — закричала Софі. — Тобто ви мали намір покинути напризволяще мого…
— Ні, ні! — заперечив солдат. — Я наказав джинові відправити малюка туди, де за ним доглядатимуть, а мене — доставити до інгарійської принцеси. Не стану заперечувати: я хотів одержати винагороду. Але ж ви знаєте, що за норов у цього джина! — звернувся він до Абдулли. — Я й кліпнути не встиг, як ми обоє опинилися тут!
Абдулла підняв пляшку із джином і подивився на неї.
— Я просто виконав бажання! — похмуро озвався джин із пляшки.
— А дитина репетувала так, що ні в казці сказати, ні пером описати, — сказала принцеса Беатриса. — Дальциель послав Хазруеля з’ясувати, через що весь цей шум, а я не змогла додуматися ні до чого кращого, ніж сказати, що в принцеси Валерії напад люті. А тоді, звісно, нам довелося попросити Валерію порепетувати як слід. Отоді-то у Квітки з’явився план.