— Що ж, у такому разі це буде для мене досить повчально, — погодилася Квітка-в-Ночі. — Принаймні я матиму привід знову з тобою побачитися. А ти належиш до найприємніших людей, яких я будь-коли зустрічала.
Це сповнило Абдуллу ще більшої рішучості повернутися сюди завтра. Він сказав собі, що було б нечесно залишити дівчину в такому невіданні.
— А я те саме думаю про тебе, — сором’язливо вимовив він.
На цих словах, на його превеликий жаль, Квітка-
в-Ночі піднялася, щоби йти.
— Мені час повертатися додому, — заявила вона. — Перший візит не має тривати більше ніж півгодини, а я майже впевнена, що ти тут уже вдвічі довше. Але тепер ми знайомі, тож наступного разу ти зможеш пробути тут щонайменше зо дві години.
— Спасибі, неодмінно, — пробелькотав Абдулла.
Вона усміхнулася і зникла, мов сон, сховавшись за фонтаном і двома розкішними квітучими кущами.
Тої ж миті й місячне світло, і сад, і п’янкі пахощі квітів потьмяніли і зблякли. Абдуллі залишилося хіба що побрести назад тією дорогою, якою прийшов. По дорозі, на залитому місячним світлом пагорку, він раптом наткнувся на свій килим, про який чомусь зовсім забув. Але раз уже його килим чомусь теж опинився разом із ним у його сні, Абдулла ліг на нього і задрімав.
Прокинувся він через кілька годин. Його розбудили сліпучі промені яскравого денного світла, яке струменіло крізь щілини в його наметі. Позавчорашні пахощі, якими просякло повітря в наметі, здалися йому дешевими й задушливими. Та й весь намет здавався йому тепер затхлим, задушливим і нікчемним. До того ж
в Абдулли розболілося вухо, бо серед ночі кудись подівся його нічний ковпак. Зате килим нікуди не дівся: нишпорячи в пошуках ковпака, Абдулла з невимовною радістю виявив його під собою. Це була чи не єдина світла пляма в його житті, яке тепер раптово відкрилося йому як цілком нудне і безрадісне.
Джамал, досі вдячний Абдуллі за два вчорашні срібняки, крикнув знадвору, що приготував сніданок для них обох.
Абдулла втішено розсунув заслони при вході. Десь далеко кукурікали півні. Небо сяяло блакиттю, і сліпучі промені сонця, пробившись у намет, пронизували блакитну пилюку і завісу позавчорашніх пахощів. Навіть при такому яскравому світлі відшукати ковпак Абдуллі так і не вдалося. Отож його життя стало іще похмурішим.
— Скажи, чи доводилося тобі відчувати незбагненний сум? — запитав він у Джамала, коли вони сиділи на осонні, схрестивши ноги, і снідали.
Джамал пригощав пса шматочком глазурованої булочки.
— Якби не ти, я був би сьогодні невимовно сумний, — сказав він. — Гадаю, хтось підкупив цих мерзенних злодюжок, щоби вони поцупили в мене кальмарів. А які настирливі вони були! А на додачу мене ще й оштрафувала міська сторожа! Я тобі говорив? Друже мій, Абдулло, думаю, у мене з’явилися вороги.
Хоча ці слова підтвердили підозри Абдулли щодо незнайомця, який продав йому килим, однак насправді вони нічогісінько не прояснили.
— Можливо, — припустив він, — тобі варто бути більш розбірливим у тому, кого ти дозволяєш кусати своєму псові?
— Ні! — поривчасто заперечив Джамал. — Просто я йо-
му нічого не забороняю. Я вірю у вільну волю. Якщо мій пес вирішив ненавидіти всіх людей на світі, окрім мене, він повинен мати таку можливість.
Після сніданку Абдулла ще трохи пошукав ковпак, але йому довелося визнати, що той безслідно зник. Абдулла спробував пригадати, коли ж він надягав його востаннє. Це було напередодні ввечері — десь тоді, коли Абдулла розмірковував, як би продати килим великому візиру. Після цього йому приснився сон. Уві сні на ньому був ковпак. Абдулла пам’ятав, що зняв його, аби переконати Квітку-в-Ночі (яке чарівне ім’я!), що він не лисий. Потім, наскільки він пам’ятав, ковпак був у нього в руці, аж доки він не присів поруч із дівчиною на краєчок фонтана. Далі Абдулла розповідав їй про те, як його викрав Кабул Акба, і при цьому — це йому надзвичайно виразно пригадувалося — він розмахував обома руками, а отже, у цей час ковпака він у руках уже не тримав. Уві сні предмети часто зникають, Абдулла це чудово знав, однак усе свідчило про те, що він загубив ковпак саме тоді, коли сідав на краєчок фонтана. Невже він залишив його валятися у траві? Але тоді це значить…
Абдулла завмер, зупинившись посередині намету і вглядаючись у сонячні промені, з яких раптом якимось чудом безслідно зникли гидкі клуби пилу і залишки старих пахощів. Тепер це були золотисті клаптики небес!
— То це був не сон! — вигукнув Абдулла.