— Та їх парочка! — сказав він. — А які пухкенькі! Ну, а в чому тут підступ? Може, вони не твої — а значить, ти не маєш права ними розпоряджатися?!
— Ніякого підступу, о сонцесяйний диве, — заперечив Абдулла.
Він подумав, що тепер, коли найближчі родичі дівчат покинули їх напризволяще, вони опинилися в цілковитому його розпорядженні. Одначе про всяк випадок Абдулла додав:
— Ти можеш їх викрасти, о незрівнянно могутній Дальциелю, — і з цими словами він підійшов до племінниць і поплескав їх обох по пухкеньких плечах.
— Панночки, — сказав він, — найповніші з повних місяців Занзіба, благаю, пробачте мені оту мою нещасну обітницю, яка перешкодила мені сповна насолодитися вашою… е… величчю. Погляньте натомість, якого незрівнянного чоловіка я підшукав для вас замість себе.
На слові «чоловік» племінниці аж стрепенулися. Вони витріщилися на Дальциеля.
— Такий гарненький, — вимовила племінниця у рожевому.
— А мені подобається, що в нього крила, — проговорила племінниця, вбрана у жовте. — Це робить його не схожим на інших.
— Думаю, ікла — це еротично, — замислено протягла рожева. — І пазурі теж, якщо тільки він буде обережний з килимами.
З кожним їхнім словом усмішка Дальциеля ставала дедалі ширшою.
— Я їх викраду зараз же, — вирішив він. — Як на мене, то вони набагато кращі, аніж принцеси. Хазруелю, скажи-но мені, чому я від самого початку не викрадав замість принцес грубеньких дівчат?
Хазруель оголив ікла в лагідній посмішці:
— Бо таке було твоє рішення, о мій брате! — тут його посмішка дещо затьмарилася. — Якщо ти готовий, мій обов’язок — зараз же відправити тебе в заслання.
— Ну, тепер я не дуже-то й заперечую, — відповів Дальциель, не зводячи погляду з племінниць.
Хазруель знову простягнув руку — повільно і неохоче, і так само повільно, під акомпанемент трьох розкатів грому, Дальциель і родички Абдулли зникли з очей. Злегка повіяло морем, звідкись долинули крики чайок. Морган і Валерія знову заплакали. Усі решта глибоко зітхнули, причому найглибше зітхнув Хазруель. Абдулла з деяким подивом нараз усвідомив, що Хазруель і справді любив брата. Хоча зрозуміти, як узагалі можна любити Дальциеля, було доволі непросто, Абдулла його ні в чому не звинувачував. «Хто я такий, щоб його судити?» — подумав він, коли Квітка-в-Ночі підійшла і взяла його за руку.
Хазруель знову зітхнув — ще глибше, ще важче — і, сумовито опустивши свої перетинчасті крила, всівся на трон, який за розміром пасував йому значно більше, ніж Дальциелеві.
— У нас іще залишилися деякі невирішені справи, — сказав він, обережно обмацуючи носа. Ніс, очевидно, вже почав гоїтися.
— Ще б пак! — вигукнула Софі, яка стояла коло приступки трону, чекаючи, коли трапиться нагода заговорити. — Коли ти викрав наш мандрівний замок, то кудись запроторив мого чоловіка Хаула. Де він? Поверни його мені!
Хазруель сумно підняв голову, однак не встиг нічого відповісти, тому що в юрбі принцес пролунав пере-
ляканий лемент. Усі, хто стояв коло підніжжя трону, порозбігалися якнайдалі від криноліна Її Досконалості. Той то роздувався на обручах, то опадав, наче гармошка.
— Допоможіть! — пролунав звідти голос джина. — Випустіть мене! Ви ж мені обіцяли!
Квітка-в-Ночі в паніці прикрила рота рукою.
— Ой! Зовсім забула! — скрикнула вона й побігла східцями геть від Абдулли. Вона відкинула кринолін набік, і з-під нього вирвався клуб бузкового диму.
— Я хочу, — вигукнула Квітка-в-Ночі, — щоби ти, о джине, звільнився від цієї пляшки і здобув волю відтепер і назавжди!
Джин, як завжди, не став марнувати часу на якісь там слова вдячності.
Пляшка вибухнула з голосним «бум!» Із клубів диму стала підніматися на ноги значно більш матеріальна постать.
Побачивши її, Софі аж зойкнула:
— Хай небо благословить цю дівчину! Спасибі, спасибі!
Вона так швидко підбігла до летких клубів диму, що мало не збила з ніг захованого у них чоловіка. Щоправда, судячи з усього, чоловік не заперечував. Він обійняв Софі й закружляв із нею по залі.
— Як же я раніше не здогадалася? Чому я нічого не зрозуміла? — задихалася Софі, пританцьовуючи по битому склу.
— То були такі чари, — похмуро пояснив Хазруель. — Якби можна було здогадатися, що це — чарівник Хаул, то, напевно, хто-небудь його би звільнив. Відтак ви не могли здогадатися, хто це, а він не міг нікому про це розповісти.
Придворний маг Хаул виявився молодшим, ніж чарівник Саліман, і набагато елегантнішим. Він був у розкішному атласному костюмі бузкового кольору, поруч із яким його волосся відливало просто-таки неприродною жовтизною. Абдулла пильно подивився у світлі очі на худому видовженому обличчі чарівника. Він пригадав, що одного ранку надзвичайно виразно бачив ці очі. Абдулла подумав, що він мусив би здогадатися, хто це, — іще тоді. Він почував себе трохи ніяково. Адже він використовував джина. Йому здавалося, ніби він непогано його знає. Та чи з цього можна робити висновок, ніби він непогано знає також і чарівника? Чи ні?