Саме тому Абдулла не став долучатися до загального тріумфу, коли всі, у тому числі солдат, стовпилися навколо чарівника Хаула, навперебій вигукуючи вітання. Абдулла дивився, як маленька принцеса Цапфанська тихенько пройшла крізь радісну юрбу й урочисто передала Моргана чарівникові.
— Спасибі, — сказав чарівник. — Я був подумав, що заберу його туди, де сам зможу ним заопікуватися, — пояснив він Софі. — Вибач, що я тебе налякав.
Скидалося на те, що Хаул був більш звичний тримати на руках маленьких дітей, аніж його дружина. Він лагідно поколисав манюнього Моргана і глянув йому у вічі. Морган відповів йому доволі-таки злісним поглядом.
— Який він негарний, чесне слово! — сказав Хаул. — Викапаний татусь.
— Хауле! — дорікнула йому Софі. Але було не схо-же, ніби вона сердиться.
— Хвильку, — сказав Хаул.
Він підійшов до трону й подивився на Хазруеля — як стояв, знизу вгору.
— Послухай-но, диве. У нас із тобою ще не все до кінця з’ясовано. Що ти хотів сказати тим, що вкрав у мене мій замок і запроторив мене у пляшку?
Очі Хазруеля спалахнули лютим жовтогарячим сяйвом.
— Чарівниче, чи не думаєш ти, начебто твоя могутність дорівнює моїй?
— Ні, — відповів Хаул. — Я просто чекаю пояснень.
Абдулла впіймав себе на тому, що захоплюється цим чоловіком. Знаючи, яким боягузливим виявився джин, Абдулла не сумнівався у тому, що в оцю ось мить, саме зараз, глибоко всередині, десь у глибині душі, Хаул аж похолов від жаху і що його кров застигла, як холодець. Але зовні цього зовсім не було видно. Хаул пригорнув Моргана до свого плеча, обтягнутого бузковою шовковою тканиною, і видивився Хазруелеві просто в очі.
— Що ж, — сказав Хазруель. — Викрасти замок мені наказав брат, тож тут у мене не було ніякого вибору. Однак стосовно тебе Дальциель не зробив ніяких розпоряджень, крім того, що я повинен зробити все для того, щоби ти не зміг повернути собі замок. Якби ти був безневинний, я б усього-на-всього переніс би тебе на той острів, де тепер мій брат. Але я знав, що ти скористався чарами, щоби завоювати сусідню країну…
— Це нечесно! — заперечив Хаул. — Мені повелів король!..
На якусь мить чарівник став дуже схожий на Дальциеля, та, видно, він і сам це зрозумів. Тож він замовк. Задумався. А тоді засмучено проговорив:
— Гадаю, я міг би перенаправити хід думок Його Величності, якби це спало мені на думку. Твоя правда. Проте постарайся не потрапити мені під руку в таку хвилину, коли я міг би запроторити у пляшку тебе самого, от і все.
— Можливо, саме на це я й заслуговую, — зазначив Хазруель. — Тим більше, що я потрудився забезпечити кожному, причетному до цієї історії, якнайвідповіднішу долю, яку тільки зміг придумати, — тут він скоса зиркнув на Абдуллу. — Правда?
— Найправдивіша з гірких правд, о великий диве, — кивнув Абдулла. — Збулися всі мої мрії, і далеко не тільки приємні.
Хазруель кивнув.
— А тепер я змушений вас покинути, — сказав він. — Але спершу я повинен зробити ще один нібито незначний, але надзвичайно потрібний крок.
Крила його зметнулися, він виконав кілька магічних пасів.
Зненацька дива зусібіч оточив рій дивовижних крилатих створінь. Вони ширяли над троном і над його головою, немов прозорі морські коники, майже зовсім беззвучно, ледь вгадувалося хіба що слабке шелестіння тріпотливих крилець.
— Це його ангели, — пояснила принцеса Беатриса принцесі Валерії.
Хазруель шепнув щось крилатим істотам, і вони зникли настільки ж раптово, як і з’явилися, проте відразу ж виникли знову — і їхній рій зашелестів навколо голови Джамала. Наляканий Джамал відсахнувся, та це не допомогло. Рій полинув услід за ним. Крилаті істоти одна за одною сідали на Джамалового пса. Усівшись, істоти зменшувалися й зникали у вовні, аж доки їх не залишилося всього дві.
Зненацька Абдулла побачив, що ці дві істоти ширяють на рівні його очей. Він трохи пригнувся, однак істоти також опустилися. Зазвучали два тоненькі пронизливо-холодні голоски. Здавалося, їх міг чути тільки Абдулла.