— Доброго вечора, пане Залаченку, — привіталася Соня Мудіґ. Вона назвала себе і відрекомендувала колегу Ерландера.
— Мене звуть Карл Аксель Бодін, — насилу процідив крізь стиснуті зуби Залаченко. Голос у нього був спокійний.
— Я точно знаю, хто ви. Я прочитала ваш послужний список у СЕПО.
Це було не зовсім правдою, оскільки вони досі не отримали від СЕПО жодного паперу щодо Залаченка.
— То було давно, — сказав Залаченко. — Тепер я Карл Аксель Бодін.
— Як ви почуваєтеся? — вела далі Мудіґ. — Ви можете розмовляти?
— Я хочу заявити про вчинення злочину. Мене намагалася вбити моя донька.
— Нам це відомо. З часом буде проведено розслідування, — запевнив Ерландер. — А зараз нам треба поговорити про більш важливі речі.
— Що може бути важливішим від замаху на вбивство?
— Ми хочемо, щоб ви надали нам відомості про три вбивства в Стокгольмі та мінімум три вбивства в Нюкварні, а також про одне викрадення.
— Мені про це нічого не відомо. Кого там убили?
— Пане Бодін, у нас є вагомі підстави вважати, що в цих діяннях винен ваш компаньйон — тридцятисемилітній Рональд Нідерман, — сказав Ерландер. — Цієї ночі Нідерман ще вбив поліцейського з Тролльхеттана.
Соню Мудіґ трохи здивувало, що Ерландер потурає Залаченку, звернувшись до нього на прізвище Бодін. Залаченко ледь повернув голову, щоб бачити Ерландера. Його голос полагіднішав.
— Яка… сумна звістка. Мені нічого не відомо про справи Нідермана. Я жодних поліцейських не вбивав. Мене самого цієї ночі намагалися вбити.
— Рональд Нідерман зараз перебуває в розшуку. Чи ви часом не знаєте, де він може переховуватися?
— Я не знаю, серед кого він обертається. Я… — Залаченко на кілька секунд завагався, і його голос став довірчим. — Мушу зізнатися… між нами кажучи… що Нідерман мене часом непокоїв.
Ерландер нахилився ближче.
— Що ви маєте на увазі?
— Я зрозумів, що він здатний на жорстокість. По правді кажучи, я його боюся.
— Ви хочете сказати, що відчували загрозу з боку Нідермана? — спитав Ерландер.
— Саме так. Я вже старий і не можу себе захистити.
— Ви можете пояснити, що пов’язувало вас із Нідерманом?
— Я інвалід. — Залаченко показав на ногу. — Моя дочка вже вдруге намагається мене вбити. Я найняв Нідермана як помічника багато років тому. Гадав, що він зможе мене захистити… а він насправді став розпоряджатися моїм життям. Він робить, що йому заманеться, а я йому й слова сказати не можу.
— У чому ж він вам допомагає? — втрутилася в розмову Соня Мудіґ. — Робить те, з чим ви не можете впоратися сам?
Єдиним вільним від пов’язок оком Залаченко окинув Соню Мудіґ довгим поглядом.
— Наскільки я зрозуміла, десять років тому вона кинула у вашу машину запалювальну бомбу, — сказала Соня Мудіґ. — Ви можете пояснити, що її на це штовхнуло?
— Запитайте про це в моєї дочки. Вона божевільна.
У його голосі знов відчувалася ворожість.
— Ви хочете сказати, що й гадки не маєте, з якої причини Лісбет Саландер напала на вас у тисяча дев’ятсот дев’яносто першому році?
— Моя донька психопатка. Це підтверджується документами.
Соня Мудіґ схилила голову набік. Вона зауважила, що на її запитання Залаченко відповідав значно більш агресивно і навіть вороже. Ерландер це вочевидь теж помітив. Гаразд… Good cop, bad сор.[4] Соня Мудіґ підвищила голос.
— Як ви гадаєте, чи не були дії доньки пов’язані з побиттям вами її матері до такого стану, що в тієї виникли невиліковні пошкодження головного мозку?
Залаченко незворушно поглянув на Соню Мудіґ.
— Це пусті балачки. Її мати — шльондра. Очевидно, її побив хто-небудь з клієнтів. Я просто випадково до неї завітав.
Соня Мудіґ скинула бровами.
— То ви, виходить, ні в чому не винні?
— Звичайно.
— Залаченко… я хочу переконатися, чи правильно я вас зрозуміла. Ви заперечуете, що били свою тодішню подругу Агнету Софію Саландер, матір Лісбет Саландер, незважаючи на те що цей випадок став предметом ґрунтовного і засекреченого розслідування, проведеного Гуннаром Бйорком — вашим тодішнім куратором із СЕПО.