Відразу після закінчення війни, коли Гульберґу було дев’ятнадцять років, він вирішив робити кар’єру на флоті. Відслужив в армії помічником командира і був направлений здобувати офіцерську освіту. Проте замість традиційного розподілу на флот, як він того сподівався, його призначили до Карлскруни[8] розвідником-сигнальником при розвідувальному управлінні флоту. Для нього було неважко зрозуміти необхідність радіотехнічної розвідки, до завдань якої входило стежити за тим, що відбувається по той бік Балтійського моря. Робота здавалася йому нудною і нецікавою, проте, пройшовши військову школу перекладачів, він вивчив російську і польську мови. Знання цих мов і стало однією з причин того, що в 1950 році його перевели до Служби державної безпеки. У той час третій підрозділ Державного поліцейського управління очолював бездоганно коректний Георг Тулін. Коли Еверт Гульберґ починав там службу, сукупний бюджет таємної поліції не перевищував 2,7 мільйона крон, а загальна чисельність співробітників становила рівно дев’яносто шість чоловік.
Коли він у 1992 році формально вийшов на пенсію, бюджет Служби державної безпеки трохи перевищував 350 мільйонів крон, і він навіть точно не знав, скільки у «фірмі» співробітників.
Гульберґ провів життя на таємній службі його величності або, можливо, на таємній службі соціал-демократичному «будинку для народу». У цьому полягала іронія долі, позаяк він віддано, вибори за виборами, голосував за Помірну коаліційну партію, окрім 1991 року, коли свідомо проголосував проти неї, вважаючи Карла Більдта[9] катастрофою для реальної політики. Того року Гульберґ з горя віддав свій голос за Інґвара Карлссона.[10] Роки правління «кращого уряду» Швеції виправдали його гірші побоювання. Уряд, очолюваний Помірною коаліційною партією, прийшов до влади в період розпаду Радянського Союзу, і, на думку Гульберґа, навряд чи можна було уявити собі режим, гірше підготовлений до використання виниклих на Сході нових політичних можливостей у вживанні мистецтва шпигунства. Замість цього уряд Більдта з міркувань економії скоротив «радянський» відділ і переніс увагу на міжнародну метушню в Боснії та Сербії — можна подумати, що Сербія коли-небудь становила загрозу для Швеції. В результаті можливість упровадити в Москву інформаторів з далеким прицілом було згаяно, а того дня, коли хмари знову зберуться — що сам Гульберґ вважав неминучим, — до Служби безпеки і військового розвідувального управління знову почнуть ставити надмірні політичні вимоги, ніби вони здатні, в разі потреби, витягувати агентів із скриньки, подібно до фокусників.
Ставши до роботи в російському відділі третього Підрозділу Державного поліцейського управління, Гульберґ просидів перші два роки за письмовим столом, отримав чин капітана і відразу ж почав робити перші боязкі кроки у вивченні обстановки на місці, обіймаючи в 1952–1953 роках посаду аташе з питань авіації при шведському посольстві в Москві. Цікаво, що він ішов слідом іншого відомого шпигуна — кількома роками раніше на його посаді працював знаменитий полковник ВПС Стіґ Веннерстрьом.[11]
Повернувшись до Швеції, Гульберґ служив у контррозвідці і десятьма роками пізніше виявився одним з тих відносно молодих співробітників Служби безпеки, які під керівництвом Отто Даніельссона заарештовували Веннерстрьома і супроводжували до місця довічного ув’язнення.
Коли в 1964 році, за Пера Гуннара Вінґа, таємну поліцію реорганізували у відділ безпеки Державного поліцейського управління, ДПУ/Без, почалося розширення штатів. Гульберґ на той час пропрацював у Службі безпеки чотирнадцять років і вважався одним з ветеранів, що мав довір’я.
Гульберґ ні за яких обставин не називав Службу державної безпеки СЕПО. У формальній обстановці він використовував найменування ДПУ/Без, а в неформальній — лише Без. Серед колег він міг також згадати місце своєї роботи як «Підприємство», або «Фірму», або просто «Відділ», тільки не СЕПО. Причина була проста. Протягом багатьох років головним завданням «Фірми» був так званий персональний контроль, тобто перевірка і реєстрація шведських громадян, що підозрювалися в комуністичних переконаннях і схильності до зради. Поняття «комуніст» і «зрадник батьківщини» вживались у «Фірмі» як синоніми. Поняття «СЕПО», що стало згодом дуже поширеним, створив потенційно зрадницький комуністичний журнал «Кларте» як лайливе позначення поліцейських — гонителів комуністів. Природно, ні Гульберґ, ні хто-небудь інший з ветеранів слово «СЕПО» не використовував. Гульберґ ніяк не міг зрозуміти, чому його колишній начальник П. Г. Вінґе назвав свої мемуари саме «Керівник СЕПО 1962–1970 pp.».
9
Карл Більдт— лідер Помірної коаліційної партії в 1986–1999 pp., прем’єр-міністр Швеції в 1991–1994 pp.
10
Інґвар Карлссон — лідер Соціал-демократичної робітничої партії в 1986–1991 pp., прем’єр-міністр Швеції в 1986–1991 і 1994–1996 pp.