В організаційному плані «Секція» була мікроструктурою «Відділу», що працювала поза всією рештою Служби безпеки, над нею і паралельно з нею. Це виявилося навіть у плані розміщення: в «Секції» був офіс на Кунгсхольмені, але, з міркувань безпеки, на практиці вона працювала в приватній квартирі з одинадцяти кімнат, у районі Естермальм. Квартиру потихеньку перебудували, перетворивши на своєрідну фортецю, яка ніколи не залишалася без нагляду, оскільки у дві найближчі до входу кімнати переїхала на постійне мешкання віддана співробітниця, секретар Елеанор Баденбрінк. Вона була безцінним кадром, і Гульберґ мав до неї цілковиту довіру.
Гульберґ зі своїми співробітниками геть-чисто зник з усіх офіційних документів — їхня діяльність фінансувалася із «спеціального фонду», але вони не фігурували ні в яких формальних паперах Служби безпеки, які подавалися до Державного поліцейського управління або до міністерства юстиції. Навіть начальник ДПУ/Без нічого не знав про найтаємніших з таємних співробітників, що займалися найделікатнішими з делікатних справ.
Отже, до сорока років Гульберґ мав таку позицію, що міг, нічого не пояснюючи жодній живій душі, починати розслідування щодо будь-кого.
Гульберґ із самого початку чудово розумів, що становище «Секції спецаналізів» небездоганне в політичному відношенні. Опис її посадових обов’язків був, м’яко кажучи, невизначеним, а документація — вкрай мізерною. У вересні 1964 року прем’єр-міністр Таґе Ерландер підписав директиву, згідно з якою «Секції спецаналізів» виділялися бюджетні кошти, а її завдання визначалися як проведення розслідувань особливо делікатного ґатунку, що мають велике значення для безпеки держави. Питання пройшло серед дванадцяти подібних справ, про які заступник начальника ДПУ/Без Ханс Вільгельм Франке доповів на одній з вечірніх нарад. Документ негайно забезпечили грифом таємності і внесли до особливої облікової книги ДПУ/Без, що мала аналогічний гриф.
Проте підпис прем’єр-міністра означав, що «Секція» стала юридично визнаною структурою. Її перший річний бюджет не перевищував 52 000 крон. Такий скромний бюджет сам Гульберґ вважав геніальним ходом — у результаті створення «Секції» поставало просто дріб’язковою справою.
На практиці ж підпис прем’єр-міністра означав, що той погодився з необхідністю наявності групи, яка б відповідала за «внутрішню перевірку співробітників». Підпис міг, проте, тлумачитися і в тому розумінні, що прем’єр-міністр дав добро на створення групи, яка б відповідала за перевірку «осіб, що вимагали особливо делікатного підходу» і за межами Служби безпеки, наприклад самого прем’єр-міністра. Останній момент якраз потенційно і міг створити політичні проблеми.
Еверт Гульберґ зауважив, що «Джонні Вокер» у нього в склянці закінчився. Особливої схильності до алкоголю Гульберґ не мав, але позаду залишилися довгий день і довга дорога, і він подумав, що на нинішньому етапі його життя не має жодного значення, вип’є він одну склянку віскі чи дві. А значить, маючи бажання, цілком можна повторити, і він налив собі ще з мініатюрної пляшки «Гленфіддіш».
Найделікатнішою з усіх справ була, зрозуміло, справа Улофа Пальме.
День виборів 1976 років Гульберґ пам’ятав до найменших подробиць. Уперше в сучасній історії Швеція отримала буржуазний уряд. На жаль, прем’єр-міністром став Турбйорн Фельдін, а не Єста Буман — людина старої школи, куди більш підхожа для цієї посади. Але головне, Пальме зазнав поразки, і Гульберґ міг зітхнути з полегкістю.
Відповідність Пальме посаді прем’єр-міністра була предметом не однієї розмови за обідом у найпотаємніших коридорах ДПУ/Без. У 1969 році Пер Гуннар Вінґе був відправлений у відставку після того, як звинуватив Пальме в належності до агентів російської шпигунської організації КДБ. У «Фірмі» точку зору Вінґе поділяли багато хто, але, на жаль, під час свого візиту до провінції Норрботтен він почав відкрито обговорювати це питання з губернатором Рагнаром Лассинатті. Той двічі звів брови, а потім проінформував об’єднану адміністрацію міністерств, унаслідок чого Вінґе змушений був прийти для індивідуальної розмови.
На досаду Еверта Гульберґа, питання про можливі російські контакти Пальме так і залишилося без відповіді. Незважаючи на наполегливі спроби з’ясувати правду і відшукати вирішальні докази — the smoking gun,[12] «Секція» не змогла виявити ані найменших доказів. В очах Гульберґа це було свідченням не стільки невинуватості Пальме, скільки його особливої спритності та розуму, завдяки яким він не припускався помилок, властивих іншим російським шпигунам. Рік за роком Пальме продовжував від них вивертатися. У 1982 році, коли він знову став прем’єр-міністром, питання знову набуло актуальності, але прогримів постріл на Свеавеґен,[13] і він назавжди залишився на рівні теорії.