Начальник ДПУ/Без був задоволений. Справа Залаченка тепер набула законного характеру, а в даному разі це означало, що з начальника знімалася будь-яка відповідальність. Гульберґ теж залишився задоволений. Йому вдалося створити певний карантин, який означав, що він цілком контролює поширення інформації. Справа Залаченка стала його і лише його справою.
Повернувшись до себе в кабінет, Гульберґ сів за письмовий стіл і склав від руки список людей, що володіли інформацією про Залаченка. Список включав його самого, Гуннара Бйорка, оперативного керівника «Секції» Ханса фон Роттінера, його заступника Фредріка Клінтона, секретаря «Секції» Елеанор Баденбрінк, а також двох співробітників, до завдання яких входило записувати і по ходу справи аналізувати отримувані від Залаченка розвіддані. Про себе він називав їх «Внутрішньою групою».
За межами «Секції» інформацією володіли: начальник ДПУ/Без, його заступник і начальник канцелярії. До них додавалися прем’єр-міністр і статс-секретар. Усього дванадцять осіб. Уперше таємниця такого рівня була відома такій обраній групі.
Потім Гульберґ спохмурнів. У таємницю була посвячена ще одна людина, тринадцята. Того фатального дня поряд з Бйорком був юрист Нільс Б’юрман, але включити Б’юрмана до складу «Секції» було неможливо — він не був справжнім співробітником Служби безпеки, а просто проходив практику в ДПУ/Без і не мав необхідних знань. Гульберґ зважив різні варіанти і визнав за краще обережно вивести Б’юрмана з цієї історії. Він пригрозив молодому адвокату довічним ув’язненням за державну зраду, якщо той хоч словом обмовиться про Залаченка, вдався до підкупу у формі обіцянки в майбутньому забезпечувати його роботою і, нарешті, до лестощів, що додало Б’юрману відчуття власної значущості. Гульберґ простежив за тим, щоб юрист-початківець отримав місце в адвокатській фірмі з гарною репутацією, а потім щоб його буквально завалили роботою. Проблема полягала лише в тому, що Б’юрман виявився такою посередністю, що просто не зміг скористатися наданими йому можливостями. Через десять років він пішов з адвокатської фірми і відкрив власну практику, завдяки чому через деякий час завів адвокатську контору з єдиною секретаркою на площі Уденплан.
Протягом наступних років Гульберґ потихеньку весь час наглядав за Б’юрманом і припинив лише наприкінці 80-х років, коли Радянський Союз почав розвалюватися і справа Залаченка відійшла на задній план.
Спочатку «Секція» сподівалася за допомогою Залаченка розібратися в справі Пальме — ця загадка постійно цікавила Гульберґа. Відповідно, Пальме став першою темою, яку Гульберґ промацував під час довгого опитування перебіжчика.
Проте надії незабаром розтанули, позаяк Залаченко ніколи в Швеції не працював і до пуття про неї нічого не знав. Зате йому доводилося чути про якогось «Червоного скакуна» — високопоставленого шведського або, можливо, скандинавського політика, що працював на КДБ.
Гульберґ склав список осіб, пов’язаних з Пальме. До нього входили Карл Лідбум, П’єр Шорі, Стен Андерссон, Маріта Ульвскуґ і ще кілька людей. До цього списку Гульберґ буде потім раз по раз повертатися до кінця життя, але так і не отримає бажаної відповіді.
Несподівано Гульберґ зробився одним із сильних світу цього. Його з повагою вітали в ексклюзивному клубі обрані бійці, що добре знали один одного, контакти між якими здійснювалися на основі особистої дружби і довіри, а не через офіційні канали, відповідно до бюрократичних правил. Йому довелося зустрітися із самим Джеймсом Ісусом Анґлетоном і випити віскі в затишному клубі в Лондоні з шефом МІ-6. Він потрапив до лав великих.
До зворотного боку його професії належала цілковита неможливість розповісти про свої успіхи, навіть у мемуарах, які опублікували б після смерті автора. І ще постійне побоювання, що ворог помітить його поїздки, почне за ним стежити і він мимоволі виведе росіян на Залаченка.
Відносно конспірації та безпеки сам Залаченко був власним найлютішим ворогом.
У перший рік перебіжчика поселили в квартирі, що належала «Секції». Ні в яких реєстрах або офіційних документах він не значився, і в «Групі Залаченка» гадали, що планувати його майбутнє їм доведеться ще не скоро. Лише навесні 1978 року він дістав паспорт на ім’я Карла Акселя Бодіна і з великими зусиллями створену легенду — минуле, відображене в шведських реєстрах, фіктивне, але здатне витримати перевірку.
Проте вони запізнилися. До цього часу Залаченко вже що є сили трахався з цією шльондрою Агнетою Софією Саландер, що мала раніше прізвище Шьоландер, спокійнісінько назвавшись їй своїм справжнім ім’ям — Залаченко. Гульберґ вважав, що у колишнього шпигуна щось не гаразд з головою, навіть підозрював, що той мало не прагне бути розкритим. Йому, здавалося, була просто потрібна естрада й увага публіки — якось інакше пояснити його неймовірну тупість було важко.