— Він, мабуть, один з дуже небагатьох внутрішніх співробітників, хто перейшов із «Секції» назад на зовнішню роботу. Адже він випурхував із гнізда і за вашого часу.
— Так, йому був потрібний невеликий відпочинок і хотілося розширити кругозір. У вісімдесятих роках він брав відпустку із «Секції» і працював військовим аташе. Перед тим він починаючи із сімдесят шостого року як ненормальний працював із Залаченком майже день і ніч, і я визнав, що йому дійсно необхідна перерва. Його не було з вісімдесят п’ятого по вісімдесят сьомий рік, а потім він повернувся.
— Можна сказати, що він пропрацював у «Секції» до дев’яносто четвертого року, коли перейшов у зовнішню організацію. У дев’яносто шостому році він став заступником начальника відділу по роботі з іноземцями і потрапив у складну ситуацію, так що йому доводилося дуже багато займатися своїми безпосередніми обов’язками. Зрозуміло, він весь час підтримував контакт із «Секцією», і до найостаннішого часу ми з ним регулярно спілкувалися приблизно раз на місяць.
— Значить, він хворий.
— Нічого страшного, але в нього сильні болі — грижа міжхребетного диска. Останніми роками вона його періодично турбує. Два роки тому Бйорк пробув на лікарняному чотири місяці, а торік у серпні знову захворів. Він мав стати до роботи першого січня, але йому продовжили лікарняний, і тепер він просто чекає на операцію.
— І скористався лікарняним, щоб гасати по шльондрах, — виснував Гульберґ.
— Так, адже він не одружений і, якщо я правильно зрозумів, протягом багатьох років регулярно спілкувався з повіями, — сказав Юнас Сандберґ, який до цього майже півгодини не відкривав рота. — Я читав рукопис Даґа Свенссона.
— Ясно. Але хтось може пояснити мені, що, власне, сталося?
— Наскільки ми розуміємо, очевидно, всю цю карусель закрутив саме Бйорк. Інакше просто неможливо пояснити, як матеріали розслідування дев’яносто першого року потрапили до рук адвоката Б’юрмана.
— Який теж збував час, гасаючи по шльондрах? — поцікавився Гульберґ.
— Наскільки мені відомо, ні. В усякому разі, в матеріалі Даґа Свенссона він не згадується. Зате він був опікуном Лісбет Саландер.
Ваденшьо зітхнув.
— Мабуть, це моя помилка. Адже ви з Бйорком заткнули Саландер у дев’яносто першому році, спровадивши її до божевільні. Ми розраховували, що вона пробуде там значно довше, але їй призначили наставника, адвоката Хольгера Пальмґрена, якому вдалося її звідти витягти. Він помістив її в прийомну сім’ю. Ви на той час уже були на пенсії.
— Що сталося потім?
— Ми за нею наглядали. Її сестра, Камілла Саландер, тим часом жила в іншій прийомній сім’ї, в Упсалі. Коли їм сповнилося по сімнадцять років, Лісбет Саландер раптом почала копирсатися в своєму минулому. Вона почала розшукувати Залаченка і вивчати всі доступні їй офіційні реєстри. Якимсь чином, ми точно не знаємо, їй удалося довідатися, що сестрі відомо, де саме Залаченко.
— Це відповідало дійсності?
Ваденшьо знизав плечима.
— Якщо чесно, уявлення не маю. Сестри кілька років узагалі не зустрічалися, а потім Лісбет Саландер відшукала Каміллу і спробувала змусити розповісти, що тій відомо. Їхня зустріч закінчилася бурхливою сваркою і добрячою бійкою.
— Он як?
— У ті місяці ми ретельно стежили за Лісбет. Ми також проінформували Каміллу Саландер про те, що її сестра агресивна і психічно хвора. Вона і зв’язалася з нами після несподіваного візиту Лісбет, і ми відразу посилили стеження.
— Значить, її сестра була твоїм інформатором?
— Камілла Саландер до смерті боялася сестри. У будь-якому разі, Лісбет Саландер привернула до себе увагу й інших людей. Вона неодноразово сварилася з працівниками соціальної комісії, і ми вирішили, що вона як і раніше становить загрозу розконспіруванню Залаченка. Потім стався той інцидент у метро.
— Вона напала на педофіла…
— Саме так. Вона вочевидь виявляла схильність до агресії і психічні відхилення. Ми дійшли думки, що всім буде спокійніше, якщо вона знову зникне в якомусь інтернаті, і, так би мовити, скористалися випадком. Цим зайнялися Фредрік Клінтон і фон Роттінґер. Вони знову найняли Петера Телебор’яна і повели через повіреного боротьбу в суді за те, щоб знову помістити її до закритої лікарні. Адвокатом Саландер виступив Хольгер Пальмґрен, і, понад усякі сподівання, суд став на його бік, зробивши застереження, що їй призначать опікуна.
— А яким чином у справі виявився замішаний Б’юрман?
— Восени дві тисячі другого року в Пальмґрена стався інсульт. Ми не спускали очей із Саландер і втручалися, якщо її ім’я знову спливало, і я прослідкував за тим, щоб її опікуном став Б’юрман. Зауважте: він уявлення не мав про те, що вона — дочка Залаченка. Розрахунок був простий — якщо вона почне базікати про батька, Б’юрман зреагує і заб’є тривогу.