У понеділок вдень до неї зайшов доктор Андерс Юнассон, і його обличчя здалося їй знайомим.
— Вітаю. Ви мене пам’ятаєте?
Вона похитала головою.
— Ви були в напівпритомному стані, але це я розбудив вас після операції. Я вас і оперував. Мені просто хочеться довідатися, як ви себе почуваєте і чи все гаразд.
Лісбет Саландер поглянула на нього із здивуванням. Невже не очевидно, що далеко не все гаразд?
— Я чув, що ви вночі зняли комір.
Вона кивнула.
— Ми вам наділи комір не для жарту, а щоб ви не рухали головою, поки почнеться процес загоєння.
Він уважно поглянув на мовчазну дівчину.
— Гаразд, — сказав він під кінець. — Я лише хотів на вас поглянути.
Вже підійшовши до дверей, він почув її голос.
— Юнассон, правильно?
Він обернувся і, здивований, усміхнувся їй.
— Правильно. Якщо ви запам’ятали моє ім’я, то ви були куди бадьорішою, ніж я думав.
— То це ти витягував кулю?
— Правильно.
— Ти можеш розповісти мені, як мої справи? Я ні від кого не можу добитися розумної відповіді.
Він повернувся до ліжка і поглянув їй в очі.
— Тобі пощастило. Тобі стріляли в голову, але, схоже, не пошкодили жодної життєво важливої ділянки. У даний момент існує ризик крововиливу в мозок, тому ми й хочемо потримати тебе без руху. У тебе в тілі наявна інфекція, схоже, що потрапила через рану на плечі. Якщо нам не вдасться побороти інфекцію антибіотиками, можливо, доведеться тебе знову оперувати. Процес загоєння ран буде болючим. Але, судячи з моїх спостережень, є всі підстави сподіватися, що ти цілком видужаєш.
— У мене можуть утворитися якісь ушкодження мозку?
Він повагався, а потім кивнув.
— Так, такий ризик є. Проте всі ознаки вказують на те, що все буде добре. Крім того, існує можливість, що у тебе в мозку утворяться рубці, які можуть викликати проблеми, наприклад, розвинеться епілепсія або яка-небудь інша напасть. Але, чесно кажучи, це з галузі теорії. На сьогодні все виглядає добре, ти видужуєш. Якщо ж у процесі лікування виникнуть проблеми, тоді нам доведеться з ними розбиратися. Я відповів досить чітко?
Вона кивнула.
— Скільки часу мені доведеться так пролежати?
— Ти маєш на увазі — в лікарні? Мине, в усякому разі, тижнів два, перш ніж ми тебе випустимо.
— Ні, я маю на увазі — через який час я зможу вставати, ходити і пересуватися?
— Не знаю. Це залежатиме від того, як піде процес загоєння ран. Але ми зможемо почати яку-небудь форму фізіотерапії не раніше ніж за два тижні.
Вона довго серйозно дивилася на нього.
— У тебе, часом, немає сигарети? — спитала вона.
Андерс Юнассон засміявся і похитав головою.
— Мені шкода. Курити тут заборонено. Але я можу влаштувати, щоб тобі дали нікотиновий пластир або нікотинову жувальну гумку.
Вона трохи подумала і кивнула, потім знову поглянула на нього.
— Як справи із старим негідником?
— З ким? Ти маєш на увазі…
— З тим, хто надійшов одночасно зі мною.
— Схоже, ви з ним не дружите. Та нічого. Небезпеки для життя немає, він узагалі-то вже розгулює на милицях. Суто фізично йому дісталося дужче, ніж тобі, і в нього дуже болюча рана обличчя. Якщо я правильно зрозумів, ти огріла його сокирою по голові.
— Він намагався мене вбити, — тихо сказала Лісбет Саландер.
— Звучить непереконливо. Мені треба йти. Хочеш, щоб я ще прийшов тебе відвідати?
Лісбет Саландер трохи подумала, потім коротко кивнула. Коли за ним зачинилися двері, вона задумливо втупилася в стелю. Залаченкові дали милиці — ось і джерело звуку, який вона чула вночі.
Юнаса Сандберґа, як наймолодшого, відправили організовувати ланч. Він повернувся з суші та легким пивом і почав виставляти їжу на стіл для нарад. Еверт Гульберґ відчув приплив туги за давнішими літами — тоді все відбувалося так само, якщо якась операція входила в критичну фазу і робота йшла цілодобово.
Помічена ним різниця полягала, мабуть, лише в тому, що за його часу нікому б не спала на думку безглузда ідея замовляти на ланч сиру рибу. Йому б хотілося, аби Сандберґ приніс фрикадельки з пюре і брусничним соусом. Правда, голодним Гульберґ не був, а тому зміг з легким серцем відставити суші убік і з’їсти шматочок хліба з мінеральною водою.
Обговорення тривало і за їдою. Вони дісталися до того моменту, коли слід було підбити підсумки і визначити, яких потрібно вживати заходів. Зволікати з ухваленням рішень було не можна.