— Ти розмовляв з Блумквістом?
— Він, здається, заарештований і сидить у кайданках. Мені вдалося умовити Польссона кілька хвилин потримати йому слухавку. Я зараз їду на Кунгсхольмен[3] і постараюся розібратися в тому, що відбувається. Будьте на зв’язку.
Соня Мудіґ ще раз поглянула на годинник. Потім викликала таксі й на хвилину стала під душ. Вона почистила зуби, швидко зачесала гребінцем волосся, вбралася в чорні брюки, таку ж футболку та сірий жакет. Поклала до сумки на ремені табельну зброю і вдягла темно-червону шкіряну куртку. З під’їзду вона вийшла в ту саму хвилину, коли під’їхало таксі.
Шукати колегу, інспектора Єркера Хольмберґа, Соні було не потрібно. Вона розраховувала застати його у вагоні-ресторані і не помилилася. Він уже встиг узяти їй бутерброд і каву. Протягом п’яти хвилин вони мовчки снідали, але врешті-решт Хольмберґ відставив філіжанку.
— Мабуть, варто змінити професію, — сказав він.
О четвертій ранку з Ґетеборга нарешті прибув інспектор Маркус Ерландер з відділу по боротьбі з насильницькими злочинами і перебрав керівництво на себе, змінивши заклопотаного справами Тумаса Польссона. Ерландер був сивочолим товстуном років п’ятдесяти. Найперше він наказав вивільнити Мікаеля Блумквіста з кайданків і запропонував йому булочки та каву з термоса. Удвох вони сіли у вітальні, щоб поговорити віч-на-віч.
— Я розмовляв з Бубланськи із Стокгольма, — сказав Ерландер. — Ми знаємо один одного вже багато років. Ми обидва шкодуємо про те, як з вами повівся Польссон.
— Йому сьогодні вночі вдалося погубити поліцейського, — промовив Мікаель.
Ерландер кивнув.
— Я був особисто знайомий з поліцейським Гуннаром Андерссоном. До переїзду в Тролльхеттан він служив у Ґетеборзі. У нього залишилася трирічна донечка.
— Я шкодую. Я намагався застерегти…
Ерландер кивнув:
— Я так і зрозумів. Ви навіть вживали деякі круті слова і тому опинилися в кайданках. Це ж ви добили Веннерстрьома, чи не так? Бубланськи стверджує, що ви з біса настирливий журналіст і взагалі навіжений приватний детектив, але, можливо, знаєте, про що говорите. Ви можете до пуття розповісти мені про справу?
— Це розв’язка історії з убивством моїх друзів Даґа Свенссона та Міа Берґман з Енскеда і чоловіка, який не був моїм другом, — адвоката Нільса Б’юрмана, опікуна Лісбет Саландер.
Ерландер знову кивнув.
— Як вам відомо, поліція ще від Великодня ловила Лісбет Саландер, — продовжував Мікаель. — Її підозрювали в потрійному вбивстві. Спершу ви маєте чітко зрозуміти, що Лісбет Саландер не винна в цих убивствах. Вона тут скоріше жертва.
— Я не мав жодного стосунку до справи Саландер, але після всього, що писали в пресі, досить важко повірити, що вона цілком невинна.
— Проте це так. Вона невинна. І крапка. Справжнім убивцею є Рональд Нідерман, який сьогодні вночі вбив вашого колегу Гуннара Андерссона. Він працює на Карла Акселя Бодіна.
— Того самого Бодіна, що зараз лежить у Сальгренській лікарні з сокирою в нозі.
— Суто технічно сокири в нього в нозі більше немає. Я припускаю, що його рубонула Лісбет. Його справжнє ім’я Олександр Залаченко. Він — батько Лісбет і в минулому професійний убивця з російської військової розвідки. До Швеції він перебрався в сімдесяті роки і аж до краху Радянського Союзу працював на СЕПО. Відтак жив з бандитизму.
Ерландер задумливо поглянув на співрозмовника, що сидів проти нього на дивані. Мікаель Блумквіст геть спітнів і здавався одночасно змерзлим і смертельно змореним. Досі його розповідь звучала аргументовано і зв’язно, однак Тумас Польссон, до якого Ерландер не мав великої довіри, попереджав, що Блумквіст верзе якусь нісенітницю про російських агентів і німецьких убивць, робота з якими навряд чи входить до сфери діяльності шведської кримінальної поліції. Тепер Блумквіст саме дійшов до тієї частини історії, яку Польссон зігнорував. Проте в стічній канаві край дороги на Носсебру справді лежали двоє поліцейських — один мертвий, другий важко поранений, і Ерландер був готовий слухати далі. Щоправда, в його голосі мимоволі вчувалася легка недовіра.
— Добре. Російський агент.
Блумквіст мляво усміхнувся, очевидно усвідомлюючи, як по-дурному звучить його історія.
— Колишній російський агент. Я можу документально підтвердити кожне своє твердження.
— Кажіть далі.
— У сімдесяті роки Залаченко був найважливішим шпигуном. Він попросив політичного притулку, і співробітники СЕПО взяли його під своє крило. Наскільки я знаю, у процесі розвалу Радянського Союзу таких випадків було немало.
3
Кунгсхольмен — острів у Стокгольмі, де, зокрема, розташоване Державне поліцейське управління.