Книш тiльки свиснув i заходив по хатi, позираючи скоса на Христю.
- Що ж ти тепер будеш робити? - не швидко спитав вiн пiсля того, як вона замовкла.
- Що ж менi тепер робити?
- Станеш у горничнi до Проценка?
- Чого я там у нього не бачила? Менi коли б вернули мою одежу.
- Угу. Одежу? - промугикнув Книш i знову заходив по хатi. - Ти краще зостанься у мене.
- Чого я тут зостануся? Щоб блощицi з'їли?
- Нi, не там. Не в чорнiй. А там, на моїй половинi.
- Та й що?
- Та й нiчого. I одежу вiзьмеш, i оправити тебе швидше можна. А то, знаєш, поки дiло скiнчиться, то справдi блощицi попотнуть.
У Христi голова похилилася. Он куди знову кинула її доля, он на яку стежку напрямило її безталання. А вона думала уже… Що вона думала? Нi, ще вона не пропаща, коли її врода не зносилася. I Христя так спiдлоба стрiльнула на Книша своїми чорними очима, що по його широкому обличчю наче сонце заграло.
- Так ти… согласна? - запинаючись, спитав Книш i, пiдiйшовши, узяв її за круглу борiдку.
Христя лукаво опустила очi.
- Ну, глянь же! Глянь на мене! - увесь тiпаючись, зашептав вiн.
- Я нiчого не їла. Менi їсти хочеться, - придавлюючи злегка своєю щокою його руку, мовила вона.
Вiн, наче що опекло його, зразу висмикнув руку.
- Iванов! - гукнув.
Перед ним наче з-пiд землi вирiс москаль.
- Одведи її до мене. Та дай їй їсти. Самовар готов?
- Готов, ваше високоблагородiє! Слушаюсь, ваше вскобродiє! - i вiн повiв Христю на приставську половину.
А ввечерi Христя удвох з Книшем уже розпивали чаї. Пляшка рому стояла на столi. Книш раз по раз пiдливав з неї у свiй i без того темний стакан. Лице його, як жар, жеврiло, а очi, наче розпаленi углi, горiли. Вiн вiв веселу розмову, щипаючи раз по раз її пухку щiчку. Христя пестилася, то опускала очi додолу, то стрiляла ними так, наче наскрiзь хотiла Книша пройняти, їй було весело. Теплий чай, привiтна розмова i грiли, i веселили її. Один раз, коли вона простягла руку до пляшки, щоб собi у чай налити, їй здалося, наче сине Колiсникове лице з зажмуреними очима виглянуло з-за пляшки. Вона струснулася i линула рому бiльше, чим треба.
- Що ти, злякалась чого? - спитав Книш. А вона зиркнула на його. Ухопила стакан.
- Давай пити! - скрикнула, цокнулася з ним i за одним махом не зоставила нiчого в стаканi.
В головi у неї зашумiло, ув очах iскри зайнялися. Своєю червоною та, як огонь, гарячою щокою вона склонилася на плече до його. Перед її п'яними очима стояла її давня доля, та доля, коли вона була ще спiвачкою i вихвалялася перед людьми своєю гульнею, своїми запоями… Як тодi не гiрко було, як не тяжко щось усе ссало за серце, зате весело. Вогнi горять, музика грає, люди цiлими хвилями набiгають. Подруга шепче на вухо: "Он той чорнявий купчик задивився на тебе", або: "Он як гусарин покручує вуса i дивиться, як кiт на мишу…" А ти, наче не примiчаєш нiчого, стоїш i пiдтягуєш пiсню. Скiнчилась вона, остогидла та осточортiла, i купчик, i гусарин кидаються до тебе i наперебiй один перед другим вечерять присоглашають… А там - смачнi наїдки, добре п'яне вино… весело-весело! I Христя, стрибнувши, почала показувати Книшевi, чому її учено в арф'янках. Як i коли моргнути, що напоказ виставляти… То були п'янi заводи голосу, срамнi постанови голого жiночого тiла… Книш аж трусився, дивлячись на неї, а очi у його, як у хижого звiра, горiли.
На другий день, коли вiн пiшов по службi, а вона зосталася сама у хатi, їй пригадалося вчорашнє, i нестямно важкi думи облягли її зачмелену голову. Хто вона й що вона? Чи давно тiшила неситу жагу одного, ще труп його не вспiв задубiти, а вона уже перед другим ламається. Що вона? Усякий товар має свою цiну, а вона, як та iграшка, переходе з рук в руки. Нiхто її не питає, що вона стоє. Стрiчне i поперiчне бере її, пограється, полюбується i кине. Доки ж i поки так буде? Поки одлетить її краса молода, її врода красна. А там?.. Прокляте життя! Собача доля! I в обiд вона знову напилася, щоб не думати, щоб забутися.
Минув тиждень. Той тиждень тiльки i було говору та гомону по городу, що за Колiсника. Виявилось, якi порядки заведено в земствi, скiльки перейшло через Колiсниковi руки грошей, якi трати оправданi, якi нi. У наїздi пiднялася така буря, така завiрюха - свiту не видно! "То що ми одно балакаємо та балакаємо? Хто сповне крадiжку, хто верне втрати?" - спитався Лошаков. "На управу!" - кричали однi. "На того, хто неохайно дивився за громадським добром", - пiддавали другi. "Пiд суд усiх!" - гукали третi. Предсiдатель i члени.як тiнь ходили. "Оце невинне спасiння! Оце лихо! Чим ми винуватi? - оправдувалися тi. - Хто вибирав усяких плутяг та пройдисвiтiв? Казали тодi, нащо мужика пускати до такого поважного стану! Недоставало, щоб ще повибирали волосних писарiв!" Три днi йшла буча та сварка. На четвертнiї предсiдатель доложив, що Колiсник купив великий маєток на своє мення. Чи не краще попрохати уряд заарештувати все його добро? Усiм трохи полегшало. Слава богу! знайшли чим розв'язати цю каторжну зав'язку. "Прохати, прохати уряд!" - усi в один голос загомонiли. Та тут саме предсiдателя викликали. На його мення прийшла нужна бумага вiд уряду. Що то? Може, знову яка напасть? Через скiльки часу той вернувся веселий з папером в руках. "Панове! Радiсть! Велика радiсть!" - "А що таке?" - "Губернатор прислав духовне завiщанiе покiйного. Веселий Кут, на куплю котрого Колiсник узяв двадцять тисяч земських грошей, вiн передає земству". - "Ура!" - хтось гукнув. "Ура!" - пiддержали другi. "А знаєте, вiн чесний чоловiк був! Чи другий би зробив так? Нiколи! Дурний тiльки! Виявив би усе перед нами, сказав: берiть моє добро. I ми б йому простили його провиннiсть, ще 6 i на мiсцi дослужувати зоставили. А то так запакував себе! Шкода!" - i всi загомонiли про нещасну долю людську. Що таке життя чоловiче? Дим, та й годi! Б'ється-б'ється вiн, плутається - от вискоче, от вилiзе на сухе, а тут на тобi! Спiткнувся - i завис на бантинi. "Чоловiк - яко трава, днi його, яко цвiт сельний!" - проговорив Рубець. Це так подобалося всьому наїздовi, що його на мiсце Колiсника крикнули вибрати, "единогласно!" - хтось гукнув, "единогласно!" - роздалося з усiх куткiв. Та тут пiднявся один з козачих гласних у сiрiй сiрячинi. "Нi, ми не хочемо единогласно, - сказав вiн. - Ми знаємо, як пан Рубець бiгав по панах i кланявся усiм у ноги, щоб вибрати. Ми знаємо пана Рубця як колишнього секретаря у Думi, а на се мiсце треба чоловiка, тямучого у хазяйствi".