- Хiба на те я тебе прийняв хлiб переводити, щоб ти за увесь день хоч раз води з рiчки не принесла! - почав виговорювати жид.
- Пiди сам та добийся до тiї рiчки у таку вiхолу! - гарикнула Христя.
- А коли так - вон з моєї хати, пранцюватi недоїдки! - скрикнув жид, вискакуючи з-за столу.
- Куди я пiду пiд нiч та лиху годину?
- Хоч i до чорта в гостi! - гукнув жид, розпалившись, i, схопивши Христю за руку, помчав з хати. Христя уп'ялася:
- Пiдожди. Дай же хоч зiбратись.
Жид кинув, а Христя почала намотувати на себе своє ганчiр'я. "Ну, куди тепер проти ночi?" - не кидала її думка, поти вона одягалася. Не можна сказати, щоб їй було страшно, або гiрко, або об чому шкодувала. Вона давно намiрялася кинути жида i давно сього ждала. Не ждала тiльки тепер - сьогоднi, зараз, та ще вночi. А от узяло та й випало! - i аж усмiхалася сама до себе Христя, дивуючись, що випало, та ще проти ночi.
Намотавши на себе що тiльки можна, останнє шмаття вона згорнула у купу, Зв'язала у лиху ряднину i, перекинувши через голову за плечi, пiшла з хати, не сказавши нiкому нiчого. Вона вже зробила скiльки ступнiв вiд хати, як З сiней почувся Лейбин окрик:
- Гей, ти! Пiдожди!
- А що ще за рада? - повернувшись, спитала Христя.
- Вiзьми ж з собою i свою воду! - уїдливо гукнув жид.
- Подавися нею! - тiльки що одрубала Христя, як цiле вiдро холодної води обдало її з голови i до нiг, дверi стукнули, засув загурчав i все стихло.
Вiд нестямки вона не знала, що їй робити, ухнула, струснулася i не пiшла, а побiгла з двору. Уже на улицi опам'яталася. Холоднi патьоки бiгли за шию, стiкали на ноги, достали тiла. Вона лапнулась за спину-хлюща хлющею! Регiт, глуз жидiвський почувся ззаду… нелюдське зло її опанувало… Вона спiткнулася на мерзлу груду, прихилилася i, як собака, одгребла руками шматок льодини i пошпурила на жидiвську хату. Почувся брязкiт битого скла, жидiвський гвалт, галас… Вона чимдуж подрала улицею i незабаром окрилася у темнiй темнотi ночi. Кожен раз тiльки, коли вона задирала руку за спину i черкалася об мокру одежу, зло розбирало її, i вона, на ходу викручуючи воду, костила на всi заставки жида. їй шкода так стало свого дрантя… Мокре, обмерзне… Поки то його висушиш - зогниє скорiше! Вона не думала про те, чи буде ще де сушити i куди вона дере тепер, а от їй шкода, що мокре. Про се думка не швидко прийшла до неї. Уже вона геть-геть увiйшла, бiльшу половину мiста прочухрала, тодi тiльки спитала сама себе: та куди ж вона йде i куди пiде?
Холод пронизав її аж до самого серця, безмiрная туга спустилась на душу, безнадiйна тривога опанувала її. Вона опустила коло забору свою в'язку i сама сiла на неї. "Ну, куди ж тепер, куди?" - "У Мар'янiвку, - наче пiдказало що їй, - там твоя батькiвщина, грунт, хата… Нiхто не вижене, з холоду не околiєш. Туди, туди, у Мар'янiвку!" - i вона схопилася вже, щоб iти.
"Куди уночi? - знову ударило їй у голову. - Десь зблудишся, тропи не знайдеш, десь замерзнеш серед поля. Друге дiло удень по-видному - прибився до якого села або хутора, переночував, перепочив та й знову свiтом далi. I нащо оця нiч? I чого все це випало уночi? Скiльки вона думала мандрувати, а от i не рiшалася, поти силомiць не випхали з хати. Куди ж тепер, куди?"
Вона знову безнадiйно опустилася на свою в'язанку. Така її туга пронизала, що аж сльози пiшли з очей… Недалеко од неї роздався свисток сторожа. Ось i його постать, закутана у кожух, показалася.
- Ти хто? Чого тут сидиш? - спитав сторож.
- А де ж менi бути, коли немає де? - одказала вона.
- Як немає де? На мiсце де стала б, робити хiба не здужаєш? Халамидниця! Iди зараз вiдсiля, а то я тебе!
Христя схопила мерщiй в'язанку i подрала далi. Рiзучий посвист сторожа роздався за нею, попередив i скривсь десь далеко-далеко у вулицi, а їй здалося - у її душi: такою пустельною вона стала у неї.
Безнадiйно вона плелася все далi та далi, зазираючи, як та приблудна собака, то в однi ворота, то в другi, чи не вiдчинена де хвiртка, чи немає де захисту, щоб до свiту перебути. А там вона знайде ярмiс. Ворота зачиненi, хвiртки запертi, по той i iю другий бiк улицi стоять будинки, мов сторожi нiмi, виставилися. Крiзь намерзлi вiкна ледве-ледве пробивається свiт, доноситься тихий гомiн, гра, спiви… Добре їм, тепло там… I тобi колись було i добре, i тепло, i тебе вiтали, поти випили, виссали все, що було доброго, красу-вроду немилосердно стоптали i вигнали на улицю пропадати. Рiзучий жаль на саму себе, на немилосердних людей розбирав її все бiльше та бiльше. Дедалi вона теряла мiру… Скiльки раз, проходячи повз ясно освiчений будинок, намiрялася кинутися i побити високi вiкна. Хай знають, як на улицi людинi пропадати! Та подивиться-подивиться i знову одiйде.
А мороз дужчав та дужчав, добрався крiзь дiрки i лати до її тiла, ущипне то з того боку, то з другого, лихоманка її б'є, рук своїх вона вже не чує, а все йде, не зостановлюється… Ось уже й мiсто кiнчається, широкий вигiн перед нею. Миготить по йому снiг то там, то там, далекi краї криються у нiчнiй темнотi. Що там її дожидає: чи смерть нагла, чи хата тепла? "Уже ж що б не було!" -рiшуче сказала вона i пiшла далi, одного тiльки доглядаючи: коли 6 їй не збитися з шляху.