Аж ось щось заблищало в темнотi: то блимне, то зникне. Чи не звiр, бува, свiтить очима? "Хоч i звiр, i йому з голоду не пропадати!" - i вона пiшла прямо на його. Недалеко й пройшла… Затемнiла хатка, заблищав огоньок крiзь вiкна. "Пiду попрошуся. Невже i сюди не пустять?" Вона пiдiйшла до вiкна, прихилилася до намерзлої шибки - тiльки свiтло грає у товстiй льодинi, а в хату нiчого не видно. Одначе чутно гомiн. Христя постукала.
- Хто там?
- Пустiть, ради самого бога, переночувати. Буботiння i гомiн чутно затихли. Жiночий голос чується i товстий чоловiчий. Аж ось засув стукнув, дверi розчинилися, i на порозi появився москаль.
- А што тебе?
- Чи не можна у вас переночувати? - спитала Христя.
- Эй, Маринка, женщина просится переночевать!
- Хай iде далi. Нам i самим тiсно! - одзивається з хати.
- Марино! Невже й ти мене випхнеш? - пiзнавши по голосу Марину. замолила Христя.
- Хто там, що й мене знав? - здивувалась Марина.
- Се я - Христя.
- Христя? Чого ж се ти? куди се?
Христя увiйшла в хату обмерзла, оклякла. Скинувши лишню одежу, вона мерщiй побралася на пiч, щоб хоч трохи нагрiтись.
Марина сидiла коло невеличкої лампочки, щось корписала голкою, з Другого боку москаль, перекидаючись жартiвливою розмовою, смикав її за шитво. Марина сердилась, лаялась, пiдбирала шитво, а коли i те не помагало - кололась голкою.
- Маринко! Заколешь! Во черт! - гукав москаль, жахаючись. А Марина носилася перед його зляканою пикою з голкою.
- Дивися! так i встромлю ув око! Так i винесу його на кiнцi голки!
- Не коли, не дури! Не буду. Ну, говорят же тебе, не буду! Оставь! - умовляв москаль.
Марина знову приймалася за шитво. Москаль, як кiт на мишу, позираючи на неї своїми очима, непримiтно пiдкрадався з-за лампи i смикнув за шитво… голка не видержала. Москаль покотився по полу з реготу, а Марина тiльки плюнула йому услiд.
Христя не дослухалася i не додивлялася до їх iгор-забавок: вона раднiша бiльше всього на свiтi тому привiтному теплу, котре обiймало її кругом серед гарячого череня. Вона чула, як воно непримiтно уходило у неї, переливалося З боку на бiк, переходило з однiї частi тiла у другу. То рука нагрiлась, ноги - як лiд; се i ноги почали зiгрiватись; голова спершу болiла - i голова перестала; у душi тихая радiсть, на серцi теплий спокiй… Сон стиха крадеться, плутає думки, вiдбирає помку, сповиває спочинком тiло… Христя i незчулася, коли заснула.
Не швидко прокинулася. Тихо, свiтло жеврiє. Серед полу коло його Марина зiгнулася, корписае голкою, кругом нiкого не видно.
- Ти й ще досi не лягала, Марино? - спитала подруги.
- Оце! А ти й не чула. Я вже давно удосвiта сиджу. Добре ж ти спиш.
- То так перемерзла, заснула. Так уже i свiт видно.
- Швидко повинно б свiтати.
- Ох, ох! Збиратися ж, - спускаючись з печi, мовг.ла Христя.
- Куди?
- Та вже ж не куди. У Мар'янiвку.
- По такому холоду? Вибрала путь!
- А що ж ти будеш робити? жид вигнав… де я буду зиму зимувати?
- А в Мар'янiвцi де?
- А своя хата.
- Сподiвайся! Досi i хата розвалилася.
- Та вже старої немає. Жид шинок на тому мiсцi вибудував.
- Сподiваєшся, жид тебе до себе пусте?
- А не пусте - хай iде к лихiй годинi. Моє добро, батькiвщина.
- Яка там у ката батькiвщина? Ви ж панськi. В надiл вам дано. Не стало вас - общество й передало ваш надiл другому.
- Ти шуткуєш, Марино? - виставляючи до неї своє зблiдле липе з якоюсь нугвичкою замiсть носа, спитала Христя.
- Чого шуткую. Хiба ти не знаєш?
Христя замовкла, уставившись на свiт здивованими очима. Свiт тон, здається, їй нiскiльки не перечив дивитись, так вона у його уп'ялася, мов прикликала його у свiдки, мов допитувалася, чи правду каже Марина, чи бреше.
- Чого так наставилася на свiтло? Не брешу, не бiйся! - сказала Марина. Христя зiтхнула i одвернулася.
- Коли мов передали - Здiр прийме.
- Нащо ти Здоров здалася? Посадить хiба та буде дивитися на тебе? Христя трохи не заплакала: то було гiрке натякання на її безносся.
- Що ж менi робити на свiтi? - безнадiйно спитала вона.
- Що ж робити? Нiчого вже не вдiєш.
I Марина, i Христя - обидвi задумалися… Перед Христею стояло безнадiйне скитания - вiдплата за тi розкошi, якi приходилося пережити, голод i холод далекого шляху, а бог знає - може, де i смерть нагла пiд тином… Марина бачила Христину долю i собi рiдну, почувала, що i її життя напрямилося по тому слизькому шляху… Ще вона поки хоч на що-небудь здалася. А там?.. Обох зразу облягло несказанне зло. Зло на себе, що так спакощене молоде життя, зло на людей, що допомогли його спакостити.