- Оце та гладка! Оце та здорова! - гукав Карпо Грицьковi. - Дивись! Дивiться, добрi люди: ось вона! Оце та Прiська! Здужає вона сама ўо робити?
- У неї дочка гладка! - гукає у свою чергу Грицько. - Хай найме дочку. Чого ж другi наймаються, а їй не можна?
- У неї одна дочка. Як найняти її, то i в хатi нiкому поратись! - кричить Карпо.
- Та цитьте! цитьте! Пiдняли таке - розiбрати нiчого не можна! - гукнув старшина.
Громада потроху почала стихати.
- Ну, то як земля: за вдовою зостається?
- За нею! за нею! - ревнула бiльша половина громади. Грицько червоний, як рак, махнув рукою i геть одiйшов. Це зразу - наче його опекло - знову посунувся вперед.
- Ну, добре. Земля, кажете, за нею зостається. А податки хто буде платити? хто викупне даватиме?
- Податки? Податки, звiсно, на громаду, а викупне - на землю, - пiдказав Карпо.
- Бач, трясця його матерi! - желiпнув Грицько. - I землю їй дай, ще й податки за неї плати.
- Не тряси, лишень, бо трясця не розбирає, на кого напастись. Часом як трусне тебе, - вiдказує Карпо.
- Так де ж се видано? Як се можна? I податки плати, i землю вiддай.
- Правду Грицько каже, - обiзвалося декiлька голосiв. - Коли землю бере - хай i податки плате.
- Люди добрi! - гукнув Карпо, наближаючись до громади. - Постiйте! Пiдождiть!.. Як же ее так? Притицi приходилось тiльки за одну душу платити; вiн один у ревiзiї. Коли б у його син був - друге дiло, а то вiн один. Тепер вiн умер, - хто, як не громада, за його повинна платити?
- Брешеш! Не вмер, а околiв! - гукнув Грицько.
- Не вмер Данило, так болячка вдушила! - хтось сказав з громади. Дехто зареготався. Грицько не вгавав…
- Усе на громаду та на громаду. Що ж громада таке, як не ми? Кому приходиться тягтися, як не нам? - гукав вiн, маючи надiю доїхати Прiську не одним, то другим.
Громада почала схилятися на руч Грицькову.
- Та постiйте, пiдождiть! - гука знову Карпо. - Вона по закону податкiв не повинна платити. Де се видано, щоб удова давала податки за помершого чоловiка? З того їх узяти?
- А земля? земля? - желiпае Грицько.
- Що ж земля? За землю викупне треба дати. Ну, викупне й буде давати, а податки з якої речi?
- Так! так! - ревнула громада. - Податки на громаду, а викупне - хто Землею володiє.
- Писать? - пита старшина.
- Пишiть! - гука громада.
Грицько з серця плюнув, поскромадив потилицю i геть вiдiйшов вiд громади. Лице його було червоне, люте; очi стратили свою гостру колючiсть i якось похмуро дивились, немов казали: ну, тепер все пропало! Вiн справдi бурчав сам собi пiд нiс, що тепер все пропало, коли голодрабцi почнуть верховодити громадою… Скривджений i побитий вiн вийшов з того змагання, яке сам завiв. Нi одна його думка не справдилася, нi одна надiя не звеселила… Похмурий пiшов вiн додому.
Зате Карпо несказано зрадiв. Бiгав од купи до купи i радо гукав:
- А що, взяв? Вертiв, вертiв хвостом, бiсiв Супруненко, та й довертiвся! Так вам i треба, гаспидськi дуки! Спасибi вам, панове, що пiддержали.
- Тепер твiй, Карпе, могорич! - жартуючи, сказав йому високий усатий чоловiк.
- Твiй! твiй! - гукнуло ще два-три голоси…
- На чорта й краще! Хто кислицi поїв, а кого оскома напала. Хто землею володiтиме, а кому могорич ставити, - умiшався Гудзенко, непитущий Зроду.
- Чого? - гукнув Карпо. - За се i могоричу слiд. Є семигривеник у кишенi… ходiмо, прогуляємо!
- От добрячий цей Карпо! Послiднiм дiлиться… Ходiмо, ходiмо, - вiдказав перший усач, видно, голiнний до скляного бога.
Валка душ з п'ять вiддiлилася вiд громади i напрямилася до шинку, що тута ж, тiльки через майдан, стояв, червонiючи своїми вiкнами.
Карпо, простуючи мiж народом, знову стрiнув Прiську, що плуталася i не знала, куди i як їй вийти.
- Ви ще й досi тут тупцюєтесь? - обiзвався вiн. - Iдiть додому. Ваше дiло на лад пiшло. Поздоров, боже, громади, земля зосталася за вами. Iдiть додому.
- Спасибi вам, добрi люди! - промовила тихо Прiська, низько уклонившись на всi боки громадi. - А тобi, Карпе, найбiльше!
- Нi за що. Богу дякуйте. Iдiть додому та, якщо побачите Одарку, скажiть - хай не жде мене, може, я й забарюся.
Прiська, ще раз подякувавши, подибала вулицею.
Вечорiло. Сонце, цiлий день закрите хмарами, надвечiр вибилося з своєї неволi i, сiдаючи за гору, обливало червоним свiтом усе село. Свiт, падаючiї на снiг, знiмався високо вгору, красячи холодне зимне повiтря: здавалося, воно палало-гоготiло. По небу шматками розiслалися хмари темно-зеленi, аж чорнi, i додавали ще бiльшої краси прозорому повiтрю. Мороз дужчав. З села доносилися одинокi викрики жiнок, з майдану чувся неугавний клекiт чоловiкiв. Якось чудно було, якось сумно, як тiльки буває зимнього вечора. Прiська дибала та дибала, поспiшаючи додому. Вона не примiчала тiї краси свiтової; її похилу голову клопотали свої думки. Вони не були гiркi; коли б Прiська не забула радiти, вони б були, може, i радiснi; а тепер вони - тiльки тихосумнi, як i її зомлiла душа. Вона думала про землю, за котру стiльки болiла серцем, котру намiрялися лихi люди одняти… I от та земля - знову її. Поздоров, боже, Карпа, вiн одтягав її. "Свiт, видно, не без добрих людей… не без добрих людей", - шептала вона. Серце частiше стукало, очi наливались слiзьми.