- Ну, а служба в його, - почав знову Кирило, - яка ж у його служба? Вiн, кинувши писарство, крамує там чи прасолує… кат його знає!.. От i дивись ти, яка повинна бути у його служба. Хатня служба… Жiнка, кажуть, у його невсипуща хазяйка i добра людина; а проте - я її не коштував… Дiтей немає й не було… Кому тiльки все те добро достанеться?.. А добра - чимало… Хiба що вiн прогуляє; кажуть - черкає добре… Та не вiр, дiвко, тому: казаному кiнця немає… Чого люди не накажуть? Вiр тому, що сама побачиш… От як послужиш, то й побачиш, який то Загнибiда… Лихий, кажу, був, поки писарем був, - без карбованця за пашпортом i не йди… "Ви, - каже, - на заробiтки йдете, грошi лупить: а тут - з голоду здихай… Ложи карбованця!" Ну, й ложи; та ще й у шинок поведи, добре напiй… Такий-то був; а тепер - не знаю…
Христя глибоко-важко зiтхнула.
- А ти не здихай! Чого тобi? Не гаразд буде - не тiльки свiту, що в вiкнi, - за вiкном бiльше… Аби ти була добра, то там доброю слугою дорожаться… Це тобi не село… А це тобi й гнилий перехiд! - скрикнув Кирило, спускаючись з гори в балку, посеред котрої пробiгав невеличкий протiчок.
- Ххе!.. Ще не бiда. Води небагато - i перестрибнути можна! - гукнув Кирило, розбiгаючись, щоб перескочити ту течiю. Тiльки що плигнув на горбик - так зразу й загруз по пояс.
- Отака ловись! - скрикнув вiн, викарабкуючись. - Бiс його батьковi, повнi чоботи набрав.
Христя стояла по сей бiк течiї та аж затiпалась, як Кирило провалився. їй здалося, що вiн потопає. Коли ж Кирило викарабкався увесь мокрий, її смiх розiбрав.
- Хотiли, дядьку, по-молодецькiй? - спитала Христя з усмiшкою.
- А вийшло - лиха 6 його година взяла! - мовив Кирило, простуючи на мiсток, щоб перебутись. Вода в його чоботях чвяхкотiла.
Христя собi зiйшла на мiсток i, схилившись на перила, пiджидала, поки Кирило перебується.
- От тобi перейшов i не замочився! - сердився Кирило. - I пiддурило ж, бiси його батьковi! Думка - бугорок; де там вода вiзьметься?.. А воно навернуло зверху снiгом, а там вода - дна не достанеш…
- Ви б, дядьку, пiдождали трохи, просушилися, - раяла Христя, - а то як його в мокре ноги обгортати?
- Як? Отак! - скрикнув Кирило, угортаючи ногу.
- Коли б ще чого не пiдкинулось…
- А пiдкинеться - що ж ти зробиш? Раз родився - раз i помирай! Христя замовкла, щоб, чого доброго, Кирило ще не вилаявсь. Замовк i Кирило i, перевзувшись, устав, подивився на ноги, натяг сiряк у рукава i, взявши цiпок, знову потяг шляхом.
Iшли мовчки. Христя боялась перша зачинати розмову; Кирило собi мовчав. Iдучи, вiн, знай, поглядав на чоботи, мов довiдувався, чи цiлi ще; хекав, спльовував…
- Отут стiй! - сказав вiн, доходячи до Йосипенкових хуторiв. - Спочинемо, пiдкрiпимося. Половину шляху увiйшли - буде!
Кирило повернув до двору. Христя стала, не знаючи, чи йти їй за Кирилом, чи на шляху пiдождати.
- А ти чого зостаєшся? Iди й ти. Люди добрi - не виженуть з хати. Двi здоровi собаки кинулись на їх з-пiд комори. Висока та струнка молодиця вибiгла їх провести.
- Вон, проклятi! - скрикнула вона, кидаючи на собак грудкою снiгу. Бiле-бiле, наче з крейди вистругане, лице молодицi злегка зашарiлось; очi, як оксамит, на хвилину спалахнули.
- Здорова, Мар'є! Чи ще ти ще? - спитався Кирило. Молодиця не то усмiхнулася, не то очима заграла.
- Та ще! - вiдказала вона, зiтхнувши.
- А Сидiр дома? - розпитувався Кирило.
- Немає. У город поїхав. Одна мати… розпочала лайку та нiяк не вгамується… Iдiть же в хату!
У хатi вони застали стару кремезну бабу. Широке лице її порiзане глибокими зморшками; губи товстi, одвислi; нiс гуластий, з чорною бородавкою на кiнцi; очi злi, аж зеленi, наче iскри, жеврiли з-пiд її насуплених брiв… Христi здалася вона вiдьмою.
- Здорова, Явдохо! - привiтався Кирило.
Явдоха, сидячи на лавi, тiльки бликнула на Кирила очима.
- Як живеться? Як можеться?
- Ат, живеться! - гарикнула стара, мов у розбитого дзвона вдарила, аж Христя струснулась. - Уже ж не як у нас живеться!.. Поїхав оце Сидiр З дому, то ми й ручки склали, - гомонiла вона, блимаючи зеленими очима на Мар'ю.
Лице Мар'ї ще дужче зблiдло, а очi бiльше розгорiлися. Мар'я прикро подивилася на Явдоху, скрутнула головою i мовчки вийшла з хати.
- Отак завжди! - гарикнула стара. - Хоч би тобi словом обiзвалася: мов зроду нiма або їй - прости господи! - рiч одiбрало… А зайдуть чужi люди у хату - вона з ними хи-хи та реготи справляє; цiлий би день жартувала! А до матерi - слова не знайде! Ну, вже взяв Сидiр собi жiнку! Уже вибрав пару! Казала: не бери отих городянок, то - проклятущий народ!.. Там, у городi, розкiш їм, воля, страху немає… От воно i звикне без дiла сидiти, по сiм недiль на тиждень справляти! А прийде на господарство - аби було пiдставлено їсти та пити; а само, бiси його батьковi, не потурбується… Де вже з наймички та добра ждати? Привикне чуже нехтувати, та так i бiля свого… Казала Сидоровi: не бери, сину! Возьми краще Гаманенкову Прiську, вона тобi буде жiнка, а менi невiстка… Пришелепуватий же, прости господи!.. Як не з нею в парi, то й нi з ким менi вже не бути… Обiйшла, видно, дурня; обпоїла чортовим зiллям городська наймитюга!.. Не послухався… А тепер - i бийся з нею, i воловодься!.. Вiн же нiколи не сидить дома: то сюди, то туди вештається - не баче, що матерi достається!.. От побила мене лиха та нещаслива година! Сподiвалася на старiсть спочити - от i спочила! - закiнчила стара, важко сопучи.