На який час у хатi стало тихо. Кирило сидiв коло столу й обдивлявся хату; Христя стояла у порога.
"Он що воно про нашого брата спiвають… - думала вона. - I наймитюга, i нетiпанка, i сяка, i така… Господи!" - Серце її наче хто у жменi давив; сльози поривалися з очей.
- А тут, коли б ти знала, Явдохо, яка нам пригода трапилась, - перервав Кирило нудне мовчання. I почав розказувати, як обвалився на гнилому переходi.
Мар'я увiйшла у хату з оберемком дров у руках. Видно, вони були їй не по силi, бо вона аж зiгнулася, - блiде лице почервонiло.
- Та й важкi якi! - простогнала Мар'я i кинула оберемок з рук. Дрова З грюком упали додолу. Стара кинулась-скочила.
- Ще ти голови моєї не наклопотала? - скрикнула вона. - Набрала дров, що й чортова голова твоя не знесе, та й вергаєш ними… Пiч к бiсовiй матерi розвалиш!
- Де та пiч, а де дрова… - стиха одказала Мар'я.
Стара аж потемнiла:
- А долiвцi що ото зробила? Давно мазала? Десять раз на тиждень мажешся…
- Та буде вже вам. Хай ще на завтра трохи, - не то усмiхаючись, не то з докором промовила Мар'я. Стара скрутнула головою i сплюнула.
- Чого ти, дiвко, стоїш? Чому не сядеш? - повернулася Мар'я до Христi. - Сiдай, спочинь. Куди се вас бог несе?
- У мiсто, - одказав Кирило, поки Христя боязко присiдала на лавi.
- Чого? На базар?
- На базар же. Продавати он її… - жартував Кирило, мотнувши головою на Христю.
- Її? - спитала, граючи очима.
- Атож! - одказав Кирило.
- Ви ж глядiть, дядьку, не продешевiться. За таку молоду та хорошу дiвчину правте добру цiну! - жартувала Мар'я.
Стара засовалася на мiсцi, мов її що вкусило, i, уставши, напрямилася З хати.
- Куди се ти, Явдохо? - спитався Кирило.
Явдоха мовчала, не озивалася; тiльки засопла, проходячи побiля Мар'ї.
- Чого се вона така сердита? - спитався Кирило, як Явдоха скрилася в сiнях.
Мар'я мотнула головою.
- Вона завжди така! Хiба в нас буває коли, як у людей? Наче у тому пеклi - так i кипить!
- Куди ж се вона?
- Пiде другу невiстку золити. Мене оце точила, а то ще по другу пiшла. Рiч знову перервалася. Мар'я пiдкинула у пiч дрова.
- От що, Мар'е, - помовчавши, обiзвався Кирило, - чи немає у вас чарки горiлки? Не тобi кажучи, iдучи сюди, провалився… замочився; а тепер немов починає терти.
- Я зараз.
I Мар'я, пiдкинувши дров у пiч, вибiгла з хати i не забарилася вернутися З пляшкою.
- Оце гаразд! Оце добре!.. Ач, як по животу пiшла! - хвалився Кирило, випивши одну.
- Та все ж таки - чого ви у мiсто йдете? - допитувалася Мар'я. Кирило почав розказувати. Христю так той переказ уразив, що вона не видержала - заплакала.
- Чого ти, дiвко, плачеш? Не плач, не журися. У городi добре жити. Я сама там служила i клену свою дурну голову, що поквапилася на замiжжя… Що тут? Одна неволя… А гризнi скiльки?! Ви от на хвилину зайшли, та й то її не минули. А менi ж то те день у день, нiч у нiч слухати!.. Бий його сила божа! Покрiплю ще, потерплю трохи, - не вгамується - иокину! - махнувши рукою, сказала Мар'я.
- От i надума таке дурне! - обiзвався Кирило. - А Сидiр же як? А хазяйство?
- Хай їм… з їх хазяйством! А Сидiр i другу, як схоче, знайде!
- Отаке! - понуро одказав Кирило. - Нащо ж вiн тебе брав, коли другу шукати?
- Нема моєї мочi далi терпiти! - гiрко промовила Мар'я. - Нема мочi, та й годi! Уже ж я на своєму вiку не мало вистраждала; знаю, що воно - не сахар…
- Та то воно забулося.
- Нi, не забулося, - глибоко зiтхнувши, одказала Мар'я. - Таке не забувається.
Помовчавши трохи, вона знову почала.
- У городi? Та в городi тiльки й жити! Там вiльно, там людно… Нiхто тебе не примiчає, нiхто не пиляє, не точить та золить, як тута… I сонце встане, i сонце ляже, а тобi все одно - як: га-ри та й га-ри!.. Та я, як упослiдне на мiсцi була - як сир у маслi купалася… Робота моя неважка - витоплю пiч, зварю їсти, вiддам - i вiльна на увесь день i на всю нiч… Нiхто тебе не спитає: де була, куди ходила?.. А тут?.. Та пропадай воно пропадом! - аж скрикнула Мар'я, i чорнi очi їй заблищали сльозами.
- Така вже ти, Мар'е, городянка вдалася, - зiтхнувши сказав Кирило.
- Отакою i пропаду! - одрiзала Мар'я. I всi надовго замовкли.