- Гляди, Килино, не перевари, - тихим голосом обiзвалася молодиця. Дiвчина посунула ложку в казан, захопила щерби i, подувши разiв скiльки на неї, сьорбнула.
- Ще, господине, раз закипить, та й буде, - повертаючись до молодицi, сказала дiвчина.
- Гляди, не перевари, щоб не прийшлося лопатки скуштувати, - знову сказала молодиця i, усмiхнувшись, зиркнула на дiвчину. Погляд її темних очей зразу перескочив на невiдому, що рукою подать стояла проти неї.
- Христя! - скрикнула молодиця i, кинувши шитво, знялася з мiсця.
- Одарка! - здивувалась Христя i кинулась до молодицi. Мiцно вони обнялись i поцiлувались. Дiвчина, що була коло варива, дивуючись, поглядала на панночку, що невiдомо де узялася i тепер цiлувалась з її господинею.
- Боже! А я вже думала, довiку не побачу нiде Христi! - скрикнула радо Одарка. - Сказано: "Гора з горою не зiйдеться, а чоловiк з чоловiком стрiнеться!" От не знав Карпо, коли на косовицю виїхати, та зостався дома. Бджоли рояться, так вiн коло їх. А як же вiн бажав тебе бачити, Христе! Як навiдалась до нас Горпина та розказала, що то за панночка була у церквi… Боже, як вiн шкодував, що не довелося побачитися з тобою, побалакати. А ти бач, Христе, якi великi мої дiти виросли. Ото Миколка спить, набiгався по жарi, знемiгся, сердешний. А то - Оленка. Оленко! Пiзнала тьотю Христю? - повернулася вона до чорнявої дiвчинки.
Христя пiдiйшла до дiвчинки i, поцiлувавши в чорняву головоньку, сказала:
- Пiзнаєш, Оленко, хто я?
Оленка блиснула оченятами i, показуючи два рядочки своїх дрiбних зубкiв, промовила: "Не знаю".
- Не знаєш? - сказала Одарка, узявши дiвчинку за щiчку. - Це тьотя Христя. Мала ще тодi була ти, як тебе вона на руках носила.
Оленка ще утiшнiше усмiхнулась.
- Сiдай же, Христе! сiдай, моя голубко! - повернулась Одарка до Христi, - та розкажи, як же тобi живеться? Бач, ти стала тепер якою? i не пiзнати. Христя, опускаючись коло Одарки на траву, глибоко i важко зiтхнула.
- Чого ж ти так важко зiтхаєш? Хiба не добре тобi? Не суди, значить, по обличчю? А ми, слава тобi, боже! Ти знаєш, ми те дворище продали, на другому вибудувались. Викупились, та ще й земельки прикупили. Грiх бога гнiвити, живемо - не тужимо. I люди нас знають - не цураються. Карпа титарем вибрали. Слава богу! Хазяйствечко - повна чаша! Оце луку найняли. Карпо, кажу, бiля бджiл зостався, а я до косарiв виїхала… Миколка у школу ходить, тепер у нас i школа в. Уже умiє читати i писати. Раяли i Оленку дать, i батько таки намагався, та я подумала: навiщо їй та грамота? Тепер багато е тих грамотних, а їсти нiчого. Хай краще приучається до хазяйства. Нашому братовi i без грамоти багато дiла: обшити, обмити, дивитися, щоб господарство як слiд iшло. Бо хазяйство таке: не додивишся на шага, а втрати на рубля. Чого ж ти мовчиш? Похилилася? Чому не розказуєш за себе? Ти плачеш? Христе, Христе! Моя голубко! - i вона, як дитину, пригорнула заплакану Христю до себе.
- Ходiмо проходимся, - тихо вимовила Христя.
- Ходiмо, голубко, ходiмо! Коли б ти знала, яка я рада тобi! Килино! Чи не пора кашу здiймати?
- Ще трохи не впрiла, - вiдказала Килина.
- Ну, ну! Гляди ж менi, пожалуста. Щоб косарi не сказали; ото мудрi хазяйки - i кашi не вмiють зварити. Дивися очима, а ми от трохи походимо. А ти, Оленко, посидь тута та стережи мого шитва. Тiльки й сама, гляди, не наший матерi такого, щоб не прийшлося розпорювати. Ми, дочко, зараз i вернемось, - порядкувала молода та здорова Одарка, повертаючись то сюди, то туди.
- Кажи ж менi, Христе, розказуй усе за себе, - замовила Одарка знову, як вони удвох одiйшли вже геть од липи i пiшли по свiжих покосах. - Не втаюй нiчого. Ти знаєш, як я тебе любила i люблю. I матiр твою любила, i тебе за рiдну сестру маю. У селi, як дозналися, що то ти була у церквi, - Горпина по всьому селу рознесла та все просе: "Не кажiть, будь ласка, Федоровi. Як призналася, - каже, - що вона Христя, то мов менi нiж у серце вгородила. Так у той час i подумала: це ж вона за моїм Федором прийшла!" Так ото як дозналися у селi про тебе: "Нiчого, - кажуть, видно, вiрою i правдою Колiсниковi служе, що в такi шовки нарядив її". Однi завидують, другi лають. А я думаю: "Як можна другого судити, а про себе нiхто нiчого й не скаже. Може, думаю, лиха година заставила тi шовки начепити, може, коли б можна давнє вернути, то чоловiк дав би одну руку одтяти, аби воно вернулося", - весело торохтить Одарка, ведучи перед. А за нею Христя - похилилася. Iде i, мов граблями, волоче за собою ногами свiжi покоси.
- Чого ж ти одстаєш, Христе? Ти знову плачеш? - повертаючись, питає Одарка. - Хiба воно справдi так недобре тобi живеться? Кажи ж бо!
- О-ох! - зiтхнула важко Христя. - Що менi казати тобi? Ти сама добре усе одгадала. Коли б ти знала, яка мене туга їсть, який жаль проймав. Пiсля того разу, як побувала я у Мар'янiвцi, як своїми очима побачила своє давне, не найду собi я покою. Усi люди - як люди, у всiх е про що клопотатися, об чiм болiти, є те, що тягне до себе, життя скрашає… i в мене не без його. Тiльки другi ним живуть, а я - я ночами боюся пригадати… У других воно пiд боком, а в мене… глибокий яр… непроходимий яр нас роздiляє. Я - по сей бiк, воно - по другий. I видно менi його, i мане воно до себе, i хочеться менi перейти. Та от i досi тиняюся, не знаходжу переходу. I не знайду, здається, нiколи. Так i тинятимуся, доки не пропаду або не звалюся у той яр глибокий… - Христя зiтхнула i замовкла.
- Щось не розберу я тебе, Христе, про що це ти кажеш, чого жалiєш, за чим шкодуєш?
- Не розбереш? Трудно те, Одарко, тобi розiбрати? Добре тобi, сама ти кажеш: у тебе своє хазяйство, чоловiк i дiточки. А в мене? Оце шовкове ганчiр'я, що почепили на мене, щоб я другим очi скрашала? I нiхто тебе не спитає: чи до душi воно тобi, чи по серцю? Носи та тiш другого.
- Все-таки я не розберу тебе, Христе. Тобi шкода, що в тебе нема свого господарства, чоловiка, дiтей?
- Нi, не того! Не того! -замахала руками Христя. - А того, що немає менi притулку на всьому свiтi.
- Та ти ж живеш - i дай, боже, всякому так жити - i не холодна, i не голодна, i зобута, i зодiта, - умiшалася Одарка, та Христя мов не чула або не хотiла слухати i далi гукала:
- Немає нiчого рiдного, до чого б я прихилилась, що б мене привiтало, грiло. Немає того, про що 6 я сказала: оце моє i нiхто його не однiме вiд мене. Все чуже, i я чужа. Як та безпарна птиця, ношуся вiд деревини до деревини, вiд гiлки до гiлки, де б зобачити чуже гнiздо i пересидiти в йому нiч темну… Яке дiло їй, що та невеличка пташка буде гибiти пiд листям на дощi. Аби їй було тепло i покiйно… Хiба ж це життя, Одарко? Хiба такого життя менi бажалося?