- Що клопоче бiдну головоньку мого доброго тата? - пестливо замовила вона. - Скажи ж менi. Повiдай своїй донi!
Колiсник повернувся. Христя стояла перед ним, та давня Христя, з рожевим личком, з iскристими чорними очима, що так i вабить, так i тягне до себе. У його на душi пояснiшало.
- Ох, Христе! Христе! - замовив вiн, горнучи її до себе. - Коли б ти знала - наче сто гадюк упилося в моє серце.
- Що ж там таке?
- Ат! - махнув рукою Колiсник. - Ся худоба - бери її нечистий! - не дасть менi спокiйно вiк дожити! I нащо я її купував? На те, щоб собi покою не мати. Чую, що не викрутитися менi вiд напастi. Ось осiнь прийде, наїзд буде, - почав далi журливо вiн i зостановився.
- Яка ж напасть буде?
- Яка? У тюрму запруть, в Сибiр зашлють.
- За що? - скрикнула Христя.
А Колiсник, мов не чув того питання, далi вiв:
- I нiхто не скаже: "Все ж вiн чоловiк був". Все ж i менi хотiлося жити. Усi мене обвинуватять.
- От i не вгадав. От i не всi. А я нащо?
- Ти.. ти, спасибi тобi, тiльки, може, одна й прихильна до мене. Та що ти? Коли вестимуть мене з тюрми на позорище, чи ти станеш зо мною разом? I ти, як i другi, одступишся вiд мене, - замовив вiн i замовк.
- Я молитимуся за тебе. Може, моя молитва дiйде до бога, учує вiн її i помилує тебе.
- I вже. Нiщо мене не помилує. Нема нiкого за мене - всi проти мене.
- Бо ти сам так ведеш дiла, що всi проти тебе стають, - сказала Христя.
- Як?
- Так. От ти пригнiтив слобожан, а вони, певно, були б за тебе, коли б ти не так робив.
- Що ж вони?
- Що? люди! Тебе не стало б - вони добрим словом згадували. От, сказали б, добрий пан був.
Колiсник сумно i болiсно усмiхнувся:
- Що ж робити менi?
- Що? Подаруй їм той зиск, що ще зостався. Верни їм ставок, городи. I вони будуть молитися за тебе.
Колiсник, схилившись, довго-довго думав.
- В тебе добра душа, Христе, в тебе жалiсливе серце, - чуло промовив вiн. - Трохи, лиш, чи не твоя й правда. Хоч кому-небудь добро зробити, хоч капельку - i то краще. Кириле! - гукнув вiн на всi хати.
Кирило як з-пiд землi вродився.
- От що, Кириле, - почав Колiсник, похнюпившись. - Завтра або пiслязавтрого я виїду вiдсiль. Там з слобожан слiдує зiськати триста рублiв. Збери їх i скажи - дарую я їм той зиск. Вовковi i Кравченковi теж скажи, щоб до ставка й городiв не мали нiякого права. Хай буде все по-старому.
Кирило якось неймовiрно дивився то на Колiсника, то на Христю. "Що се, - думалось йому, - що се?"
- Скажи їм, - знову почав Колiсник, - поки я живий, хай усе по-старому. А не стане мене - може, згадають добрим словом, може, хто помолиться за мене.
- А грошi ж як Вовковi та Кравченковi за оренду? - спитав Кирило.
- Грошi я верну, - замовила Христя i мала була бiгти у свiтлицю.
- Стiй. Тi грошi тобi зостануться. Виручиш з хазяйства, Кириле, - вернеш, а може, я зашлю з губернiї. Кирило аж трусився з радощiв.
- Оце по-божому, пане, а по-божому! - замовив вiн.
- Так чуєш? Як я поїду, скажеш їм. Скажи, хай помоляться i за Христю уже разом.
- Що ти? Що ти? А за мене за що? Хiба моя худоба?
- Цсс! -засичав вiн i махнув на Кирила рукою - iди, мов, собi. Той, уклонившись, вийшов. А Колiсник пiдвiвся, походив по хатi, пiдiйшов до Христi i, взявши за голову, притис її бiле чоло до своїх пухких уст.
- Це за розум! - сказав вiн, поцiлувавши, - а це за серце! - i, прихилившись, припав устами до її високого лона. Христя тiльки радiсно свiтила очима.
Через два днi вони поїхали. Нiколи Христя не почувала себе такою веселою та утiшною, як у тi два днi. Ожила, розцвiла, мов на свiт знову народилася. I вiн їй здається такий красний та привiтний, i люди такими добрими та ввiчливими. Нащо баба Оришка похмура та небалакуча (Кирило не втерпiв повiдати їй про Колiсникiв наказ), i вона їй здалася не такою страшною, як попереду здалася. Вона їй на спомини подарувала свiй чорний платок.
- Носiть на здоров'я та згадуйте мене! - сказала Христя, не примiчаючи, як Оришка гребезнула той платок у неї з рук, мов однiмала, i хоч би сказала спасибi, хоч би головою хитнула.
Нащо їй та дяка, коли вона почувала себе такою щасливою? Вона не помiчала i того, що Кирило коло неї, мов коло своєї дитини, пада, приязно заглядає ув очi, на льоту i думку лове, дивиться - молиться на неї! Вона i йому на кисет шовкову хустку подарувала.
Кирило, мов розум стеряв з радощiв, ухопив ту хустку обома руками, притулив до вуст, поцiлував i, тремтячи, промовив:
- Не буду я з цiєї хустки кисет шити. А, як умру, заповiдаю з собою положити. Менi вона i на тiм свiтi буде про добро людське нагадувати, з нею менi i пiд землею легше буде лежати.
Пiсля обiд, надвечiр вони виiхали. Слобожани, як тiльки над'їхали конi у двiр, почали несмiле збиратися пiд горою бiля шляху. Певно, вони i в двiр би пiшли, коли б Кирило грiзно-прегрiзно не наказав, щоб нiхто не смiв i очей показати. Коли повозка спустилася з гори, тодi тiльки Колiсник запримiтив сiру громаду, що, скидаючи шапки i вклоняючись, бажала йому щасливої дороги. Дiти не видержали i, гудючи на все поле, помчалися навздогiнцi коням.
- А Кирило таки не видержав, - промовив Колiсник i одвернувся. Христя, знай, озиралася з повозки, низько вклоняючись назад i, усмiхаючись до дiтвори, що одно поперед другого, мов м'ячi, котилися пообiк дороги. Гуккрик, галас, мов гадячий клекiт, нi на хвилину не вгавав. Коли б не суха дорога, по котрiй, мов по кам'яницi, гуркотiли колеса повозки, певно, той нестямний гук дитячий надолужив. Тепер ним Христя забавлялася: то озирнеться назад, махне рукою, мов що з жменi кине, - дiти з новою силою помчаться на той мах, їх гук доходе до самої повозки. Христя одвернеться - гук стихне, тiльки гуркочуть колеса по накоченiй колiї.
- Та буде тобi з тими щенятами водитися, - суворо промовив Колiсник, накидаючи легку кобку свого сiрого балахону на голову. Христя, прикрившись платком, похнюпилася.
До самої Мар'янiвки вони їхали мовчки. Чутно тiльки тупотiння кiнських нiг, гуркiт колiс та коли-не-коли возниця зiйкне на яку-небудь коняку, хвисне батiжком, щоб не одставала.
Сонце сiдало, як вони уїхали в Мар'янiвку. Жовтогарячий його свiт привiтно слався над оселями, садками, городами, темнi тiнi зступалися по глухих кутках, вечiрнiй морок слався по землi. У повiтрi тихо-тихо, курява стовпом стоїть i не розходиться. Там, у непрозорiй кiптязi, чується бекання овече, десь ревнула скотина, бугай бутить на все село, людський гомiн, жiночi крики зливаються з його гудючим покликом. Упослiднє перед спокоєм гомонiло все, незабаром воно стихне, тiльки сонце скрие своє ясне обличчя, тiнь ночi розстелеться над землею - i все замовкне до завтрiшньої зорi.