- То, может быть, вы желаете баллотироваться? - пiдвiвшись, спитав Лошаков i додав, зло усмiхаючись: - Мы рады будем и вас избрать. Был же Колесник, а теперь вы будете.
- Я не домагаюся панської ласки, - одказав сiряк, - а я прошу робити по закону.
- Ну, что же, баллотировать, так баллотировать! - сказав Лошаков, дивлячись на часи. - Пора же и обедать.
Кинули на шари i вибрали Рубця 75 голосами замiсть 5О.
- Ну что, вы удовлетворены? - спитав Лошаков сiряка, виходячи з собранiя. - Ведь вы знали, что изберут Рубца. Не все ли равно - баллотировкою или единогласно!
- Знав. Та не знав, скiльки з тих панiв, що кричали единогласно, самi бажали б сiсти на Колiсникове мiсце. А тепер от дiзнався. Нас, темних, усього три душi, а п'ятдесят чорних навалили. От тобi й единогласно!
Лошаков сердито глянув на сiрого i, нiчого не сказавши, пройшов далi. А ввечерi у Лошакова на роз'їзному бенкетi була рада, як би так зробити, щоб переполовинити мужика у земствi.
- Помилуйте! У губернському наїздi отак викрикують, а на уiздах - їх царство. Предсiдателями своїх вибирають, членами… Хiба нашого брата, бiдака, котрий з самого малку службову лямку тяг, мало є?
- Да, об этом нужно будет подумать, - сказав Лошаков.
- Постарайтеся. А ми, знаете що? Навiщо нам той Кут здався? Ззii-iатiть двадцять тисяч та й вiзьмiть собi, вiн бiльше стое.
Лошаков нiчого на ее не сказав, а тiльки, кланяючись усiм, плескав: "Постараюся, постараюся!"
Дещо з иього доходило i до Христi. П'яний Книш помiж розмовою доводив їй потроху, що робилось i що говорилось у мiстi. Вона слухала все те, позiхаючи. Що вона, i що їй до того земства?
Вона знає одно: пани б'ються, а в мужикiв будуть чуби болiти! Вона тiльки попитала, чи зостанеться заправляти Кутом Кирило i чи городами та ставом будуть слобожани володiти.
- Який Кирило? Якi слобожани? - спитав Книш. Вона розказала своє життя у Кутi.
- Ну, навряд, - сказав вiн.
- Що ж вони зроблять з Кутом?
- Продадуть, та й годi.
Христi стало шкода i Колiсника, i Кирила, i слобожан. Вона немало сама постаралася, поти довела дiло до згоди. I от тепер її турботи, як дим, розлетiлися.
Щоб позбутись досади, вона за обiдом наклюкалася i лягла спати.
Увечерi Книш принiс до неї другу новину.
- А знаєш, кого вибрали на мiсце Колiсника?
- Кого?
- З будяка, Рубця!
- Рубця! - скрикнула Христя. - Я у його колись служила. Тепер тiльки дiзнався Книш, де вiн її ранiше сього бачив.
- То ти Проценкових рук не втекла?
- Його! Бодай йому добра не було! Ще й тепер все лащиться, де стрiне.
- О, вiн вашого брата любе i спуску нiгде не дає.
- А де тепер Довбня? - спитала, помовчавши, Христя.
- По шинках шляється. Раз у мене в чорнiй ночував.
- За що?
- П'яного знайшли пiд тином.
- Бажала б я його бачити.
- А що, i з ним зналася?
- Я жила у їх, як одiйшла вiд Рубця. Вiн добрий чоловiк, та його жiнка, хоч i колишня подруга моя, а лиха людина. Як переїжджали з Куту, я забiгала до неї. У пустцi живе з москалем, i рада, що чоловiка здихалася… З чого ж вiн живе?
- Хто?
- Та Довбня ж.
- А чорт його знає. Удень бiля суду швендяє. Пiймає якого мужика, настроче йому прошенiе - от i е на випивку.
- А в нас добре, що некупована, - усмiхнулася Христя. - Пий - i п'яним нiколи не будеш.
- О, та ти цiла шельма! - обiзвав її Книш, помiтивши лукавий посмiх у її очах.
- Я не шельма, а я шельмочка! - пестливо одказала вона. Книш залився веселим реготом.
- Знаєш що, Христе? Мене, може, переведуть швидко з цього мiсця на друге. Ти поїдеш зо мною?
- Куди?
- Не знаю ще куди. Може, i в N.
- Туди я нiзащо не поїду.
- Чому?
- Там усе знайомi люди. З села наїдуть - пiзнають.
- А тобi що?
- Нiчого. Тiльки я не поїду туди.
- Ну, а в друге мiсце?
- Звiдси нiкуди не хочу. Я б одного бажала: коли б ви пристроїли мене тут де-небудь.
- Де ж я тебе пристрою?
- У гостиницi де. Сказали якому-небудь гостинниковi, щоб дав менi хату.
- А платити хто буде?
- Не без добрих людей, - зiтхнувши, одказала Христя.
- Гуляй,значить!
- Що ж менi бiльше робити? - трохи не з плачем вимовила Христя. - Другi гiршi вiд мене, та в їх усього е. Я тiльки одна дурна така, що досi нiчого не нажила.
Розмова на який час запнулася. Христя сидiла похнюпившись, Книш мовчки мiряв хату своїми довгими ступнями.
- Дурне ти надумала, - сказав вiн перегодом. - Тобi зо мною краще буде. То бiганина та неспокiй, а то хазяйкою дома жила б у мене.
- Була вже я такою хазяйкою, - знову зiтхнувши, сказала вона.
- Як хочеш. Я не держу тебе. Кажу тiльки - тобi гiрше буде.
- Уже не буде гiрше, як в.
Того дня вони бiльше не говорили. Книш бiгав по службi, а Христя, сидячи дома, думала про свою долю. Господи! До чого вона дiйшла! До чого довели її добрi люди та лихе життя. Коли б мати устала та глянула на неї у той час, коли вона прохала Книша помiстити її в гостиницi. Що б вона сказала? Умерла б знову i бiльше не бажала б уставати. Що ж їй робити, що їй казати? їхати з Книшем? Нiзащо! Остогидлий та осточортiлий. Коли б вона не боялася його, вона б i одного дня тут не була. А то - цiлуй його, пести п'яну пику. Хiба не гiрше їй тепер? То хоч вiльна ти, а то так i бiйся: запруть тебе у той каторжний блощичник або ще й далi завдадуть. Коли пiймалася мишка в руi?и котовi, твори його волю, тiш його серце, регочися, перекидайся" Що до того, що тобi слiзки, аби йому були смiшки! Книш прийшов перед свiтом.
- Ну, тепер, Христе, прощайся зо мною. Iду в N.
- Так швидко?
- Так. Назначили помошником справника. Оце з товариством могоричували.
- А я ж як?
- За тебе я говорив одному чоловiковi.
- Ну?
- Обiцяв.
- Добрий мiй! Любий мiй! - скрикнула вона, чiпляючись на його шиї.
- А все тобi б краще їхати зо мною. Звiсно, не зараз. Тепер ти перейдеш у гостиницю. А я поїду - роздивлюся, квартиру найму. Чуєш?
- Чую, чую, - одказала Христя, думаючи: "Перемiсти мене з цього пекла - довiку моя нога не буде у тебе!"