На другий день чуть зорюшка - жид, озираючи своє добро, наткнувся пiд крамницею на щось темне.
- Хто там? - скрикнув жид, пiдходячи.
Крiзь сiрий свiт зимнього ранку виднiлася темна купа. Жид протяг руку i, як опечений, кинувсь. Тепла рука його черкнулася холодного, як лiд, обличчя.
- Гивалт! Гивалт! - загукав вiн, кинувшись у хату.
Незабаром вiн знову вийшов, за ним висунулась жидiвка. Жид щось кричав їй, тикаючи рукою на крамницю. З^пане, невмите лице жидiвки напрямило туди свої чорнi очi.
- А що там тобi, Лейбо, бог дав? - гукнув до жида з сусiднього двору чоловiк.
- Сцо дав? Напасть дав! Якась зла лицина пiд лавкою змерзла.
- Що ж воно? Чоловiк, жiнка?
- А цорт його батька зна, сцо воно. Не знайшло другого мiсця, забралося пiд лавку!
Чоловiк, кинувши серед двору оберемок соломи, котрий нiс скотовi, почвалав до крамницi. За ним i жид, i жидiвка.
- А нiхто до тебе на нiч не просився? - спитав чоловiк.
- Нi, не просився, - одказав жид, дивлячись на жидiвку.
- А я чув серед ночi - собаки валували i хтось десь у вiкно стукав.
- Не знаю, мозе, i стукало. Я спало. Ти не цула, Хаю? - повернувся жид до жидiвки.
- Нi, не цула, - одказала та.
Чоловiк пiдiйшов до купи ганчiр'я i полапав за голову.
- Чоловiк, так i є, - сказав вiн.
- Що ж тепер, Лейбо, будеш робити? - спитався трохи згодом,
- Сцо ж робити? вiзьму одкину посеред сляху!
- Нi, так не можна, щоб не було напастi. Треба у волость дати звiстку. Жид, щось заджерготавши до жидiвки, кинувся у вулицю. Жидiвка пiшла у хату. Чоловiк, постоявши, i собi пiшов до своєї.
- Остапе! - гукнув вiн через тин до другого сусiди. - Чи чув, пiд Лейбоною лавкою щось замерзло?
- Ну?
- Он лежить! - ткнув чоловiк рукою. Остап пiдтюпцем побiг до лавки.
- А що там? - чується здаля третiй голос.
- Та хтось коло жида змерз!
I третiй показавсь чоловiк. За иим незабаром жiнка, далi друга, третя. Зiбралася купка людей, почувся гомiн. Хто такий? Вiдкiля? Чого у село забрело?
Свiт бiльшав, купка все ширилась. Народ, почувши про мертвого, бiг iз дальнiх куткiв, бозна з яких улиць. Зiбрався коло шинку трохи не ярмарок, усiм таке чудо, така дивовижа!
Аж ось показався i жид, ведучи за собою двох чоловiкiв. Один старенький, згорблений, ледве поспiшав за молодшим. Жид щось казав, розмахуючи руками.
- Ось з волостi йдуть! Пiдождiмо, що воно таке? - гомонiли у купi, переходячи з мiсця на мiсце.
- Пропустiть, пропустiть! - гукає жид, розпихаючи народ. Пiдiйшли. Тiльки що пiдняли платок, як ударили у церквi в дзвона. Зично роздався в морозному повiтрi гудючий поклик. Старий, що пiдiймав платок, кинувсь, народ захрестився, дехто зареготавсь.
- Злякавсь, дядьку! - гукнув хтось.
- Чого злякавсь! Не первина! - одказав той i скинув платок геть з голови. На свiт показалося широке жiноче лице, побiлене на щоках морозом, З дiркою замiсть носа.
Народ затовпився, одно на другого лiзе - подивитись.
- Отака ловись! Що то, нiс одмерз?
- Одмерз! Його й зовсiм не було.
- Як, без носа?
- Атож.
- Хто ж воно: чоловiк, жiнка?
- Впадає бути жiнцi.
Волоснi стояли i понуро дивилися на мерзлу. Найпильнiше старичок - вiн наче бачив де таке обличчя i тепер пiзнавав. Аж ось приїхав i старшина З писарем. Народ розступився, скидаючи шапки. Старшина пiшов прямо до крамницi.
- А що, Кириле, задивився так? Пiзнаєш?
- Пiзнаю. Либонь, що знайоме, та не вгадаю, - одказав той, одступаючи назад.
- А ось ми довiдаємося, що воно. Треба обiськати, може, при їй грошi є, бомага яка. Та й огида ж яка! - сказав вiн, глянувши, i плюнув.
- Берiть, лиш, на сани та одвезiть у волость, - додав далi.
- Нi, так не приходиться, - повернувсь писар. - А може, вона не змерзла. Може… Треба станового дожидати.