Нiч минає. Заблимало край неба крiзь зеленi-зеленi хмари; свiт лупнув над землею своїми мутними очима… Навiщо? Яку вiн утiху принесе, якую пораду приверне?
"З щастя та з горя скувалася доля", - каже людська поговiрка. Одна Прiсьчина доля не складалася по-людськiй. Горя того - за нею i поперед нею - неозорно, неоглядно… А щастя? Якiсь думки про щастя; якiсь даремнi надiї, котрi її завжди дурили, розбивались об гострi пороги остогидлого життя та утрат, нужди та недостачi…
Досi i то було гаразд. Досi хоч даремнi надiї були; хоч дурили, та все красили злиденну долю. А тепер? Хоч би надiю пригадати яку - i того немає. Тихо, мов жарина у попелi, тлiє її душа, ледве даючи ознаку, що ще жива, чимсь-то б'ється, чогось-то хоче… Так гниє деревина на коренi: уже й вiти її посохли, i середина випала, а вона все стоїть; вiтер-негода обносе сухе гiлля, а зсередини шашiль виточує гниле суччя; кругом дiрки, кругом дупла, один стовбур - i той порожнiй… а все стоїть! Треба не вiтру, а бурi повалити його - i вiн, поскрипуючи, дожидає тiї бурi.
Дожидає i Прiська своєї. От же немає!.. А думки, як черва, ворушаться в головi, точать її хворе серце, пiдрiзують немощну силу.
От уже третiй день вона думає, як його зiбратися у мiсто? Лягаючи спати, рiшає: завтра… завтра безперемiнно пiду; що б там. А на завтра життя знову станове свої перепони: з чим його туди сунутися, та i в чому?.. I знову думки-муки пиляють її до вечора; цiлий день, як одну годину, держать її у своїх мiцних обценьках, щоб увечерi знову вимучити надiю на завтра…
Так, збираючись, i не пiшла. На третiй день з волостi, запихавшись, прибiг староста i напав лаяти.
- Все на нас вернете! - кричав вiн. - А кому се ближче дiло - чи жiнцi, чи старостi? Стидалися б! У мене, може, свого дiла не обкидаєшся: щодня за вас, чортiв, у волость тягають, а тут ще i в мiсто iди, признавай усякого п'яницю, що замерзне на смiтнику!..
Через три днi вiн знову прийшов; принiс новi чоботи, клунок солi i платок.
- I грошей, - каже, - п'ять рублiв було, та грошi за подушне у волостi зоставили.
- Там же щось три рублi тiльки слiдувало, - промовила Прiська.
- То не моє дiло. У волостi зоставили. Пiди сама та й довiдаєшся. Староста пiшов. Прiська глядить на приноси - он що тепер вiд її Пилипа зосталося!.. А Христя ненарошпе прикладає вогню до печеного, - роздивляючись, вона докладає матерi:
- I платок новий купили батько, i чоботи… та якi ж маленькi та гарнi! Кому ж то се? А це - сiль. Ще i в клунковi щось е.
Вона вийняла щось заверчене в папiр i почала розгортати. Очi її розгорiлися, коли вона наглядiла аж три довгих шовкових стьожки, сережки невеличкi, з хрестиками на привiсках. Це вже для неї куплено, їй!..
- Дивiться, мамо, що батько менi купили, - показує вона матерi.
Прiська тiльки струснулась i одвернулася… їй гiрко було слухати доччину радiсну мову, їй боляче було дивитися на ту куплю… У вiщо вона їй обiйшлася? Чого їй тепер стоє? Вона каменiла, дивлячись на все те, пригадуючи, де воно i як воно взялося!..
Пройшов ще тиждень. День за днем i нiч за нiччю полiзли, мов безногi черви поплазували, все далi та далi односячи минувше страховище. Воно ще, правда, стояло над нею, заглядало їй у вiчi своїми мертвими очима; та, з Другого боку, i життя не давало покою: i воно голосно гомонiло, свою безконечну пiсню заводило.
Он свято на носi: багата кутя, рiздво… Щороку, як не гiрко було, а до кутi i шматок риби мався, i пироги; про рiздво, уже що, а ковбаси, хоч купованi, та були. А тепер? Де того всього взяти?.. Як не мати його - краще нiчого не мати! Не так Прiсьцi гiрко було, коли б вона полиню об'їлася, як вiд тих думок важких та тяжких… Вона згадала про тi два карбованцi, що у волостi зоставили. Навiщо вони їх задержали? Хiба не все з нас узяли, що треба було?.. Пiду, пiду… своє вiзьму. За гривеника ковбасу куплю: Здiр кабана коле, за гривеника вiддасть вiн ковбасу… Може, вiн або й другий хто їхатиме у мiсто - попросю просолу купити… теж за гривеника або за копу з шагом… А то ще i про чорний день зостанеться.
На другий день, зiбравшись, подибала до волостi.
- Тобi чого? - пита старшина.
- За грошима, - кланяючись, одказує Прiська.
- Якi тобi грошi? Прiська розказала.
- Грошi узяв Грицько. Вiн казав, що так i слiдує. Iди до його. Прiсьцi iти до Грипька - пiсля тiї образи гiркої? Нi, вона нiзащо не пiде. З якої речi їй iти до його, коли грошi до волостi присланi?
- А може, Грицько сам буде у волостi; бо до його йти - чи й дiйду я? - криючись iз своїми думками, одказує Прiська.
- Може, й прийде, Дожидай.
Прiська присiла на рундуцi. У волостi шарпанина-бiганина: одно туди йде, друге звiдти виходе, третього ведуть… Прищенко гордо виступає i, граючи очима, допитується: "А що - узяв?" 3а ним Комар, низько похилившись, глухо бубонить: "Засипав карбованцями та ще й допитуєшся, чи взяв? Та ще пiдожди хвалитися… що ще посередник скаже". - "Суньсь, сунься до посередника, - кричить Прищенко. - I посередник тiї заспiває!.." - I пiшли з двору. За ними виходе Луценчиха, червона-запала, i сердито вичитує: "Що це за суд? який це суд? Три днi держали, ще три днi сиди! Дома усе врозор пiшло, а вiн - сиди!.. Де се воно видано - тиждень чоловiка у чорнiй держати?.." - "Бач, яка голiнна до чоловiка; сама прийшла визволяти… скучила!" - донеслося з гурту. Луценчиха призро окинула гурт очима i, плюнувши, зiйшла З рундука; регiт провiв її…
"Всюди своє лихо, - думалося Прiсьцi, - та чужим людям воно за смiшки".
- А он Грицько малу вервечку за собою веде! - хтось обiзвався. Прiська глянула. Дорогою, розхитуючи палицею, йшов попереду Грицько, а за ним - душ на десять чоловiкiв, похнюпившись.
- I то все на прохолоду, - угадував другий.
- Авжеж! - додав третiй…
Дехто зареготався.
Грицько наближався до рундука. Прiська мiж переднiми, що за ним iшли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, пiдiйшовши до рундука, поздоровався:
- Тут старшина?
- Тута.
Вiн пiшов у волость i не забарився вернутися з старшиною.
- Ви чому не платите подушного? - гукнув той.
- Помилуйте, Олексiйовичу! Хiба не знаєте, яка ця осiнь була? Заробiтку анiякого!
- А на пропiй є? - крикнув старшина.
- З шинку i не вилазять, - пiддав тихо Грицько.
- У чорну їх! - рiшив старшина.
Десятники повели всiх у чорну. У Прiськи серце забилося, заболiло. "Ну, за що, про що? - стукало їй у голову. - Чим вони винуватi, що заробiтку не було? Господи! доки ж уже його дерти?.. з чого його дерти?.. i що поможеться з того, що посидять у чорнiй?" їй нiколи не вiрилось, коли, було, Пилип розказував, що трохи не посадили у чорну, та вiдпрохався. Тепер вона своїми очима все те бачила, сама чула. Отож i Луценко сидить за те. Вона чула, як на нього нахвалявся Грицько. Отож, видно, Луценчиха жалiлася, та нiчого не виходила, тiльки люди насмiялися… Вони i з цих смiються; до неї доноситься їх несамовитий регiт… Нi жалю, нi серця немає!.. Прямi собаки, прости господи!