За думками вона i не чула, як старшина допитувався Грицька:
- А ти нащо з теї два карбованцi задержав?
- З кого? - мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько.
- Молодице! як тебе? Он про тебе рiч, - хтось iз чоловiкiв наткнув її. Прiська устала i пiдiйшла до старшини.
- Це з неї? - спитався Грицько.
- З неї.
Грицько усмiхнувся.
- Ви ж знаєте, що менi п'ятирубльову бумажку дадено: здачi не було. Два рублi у мене зосталися; я їй вiддам.
- Так он у його, молодице, твої грошi, - сказав старшина i пiшов у волость.
Грицько посунувся за ним; Прiська сiпнула його за рукав.
- Коли ж ти, Грицьку, вiддаси? - тихо спитала вона.
- Тьфу! Як собака та! - огризнувся Грицько. - Коли будуть у мене. Я про їх забув та в подушне i повернув.
- Як же се, Грицьку? З мене слiдувало три рублi, а ти п'ять вiддав?
- Знаю, що три слiдувало. Я три й полiчив, а п'ять вiддав.
- А менi ж хто вiддасть?
- Хто вiддасть? Звiсно, свої треба давати.
- Вiддай же зараз, Грицьку, бо менi треба.
- Вiддай зараз! Де ж я тобi зараз вiзьму? При менi грошей немає. Прийди додому, то й вiддам.
- Коли ж приходити?
- Та там на празниках або пiсля свят. У Прiськи аж ув очах пожовкло:
- Як пiсля свят? Менi до свят треба.
- Що з тобою балакати! Де ж я тобi тепер вiзьму? - скрикнув Грицько, махнув рукою i скрився у волость.
- В цього вижилиш, коли лишне взяв! Цей вiддасть! - чулося помiж народом. - Он, мого полтиника заїв…
- А мого карбованця, та ще й у чорнiй за те я посидiв…
- О, вiн майстер! Ще за панщини навчився з людей драти!.. Прiська повернула додому сумна та нерадiсна. Ще й нiчого, а вже Грицько почина загравати. Сьогоднi он… прилюдно… собакою назвав: "Як та собака!" Подумай!.. 3а вiщо? 3а те що своє стала правити? Сказано - кровопiй людський! I та образа так глибоко запала їй у душу, так боляче щипає за серце, що Прiська нiяк її не забуде. Як той цвяшок, угородилася вона в голову i не сходить з думки, не забувається… Нi, я тобi так сього не покину. Чого менi тебе допитуватися, коли прийти за своїм? Звав, на що брав - i вiддай! Каже: немає. У кого? У його немає?.. Нi, нi… сьогоднi ж пiду. Пообiдаю i зараз пiду. Я не одiйду вiд твого двору, буду соромити перед цiлим селом, поки не вiддаси.
I Прiська, пообiдавши, подибала до Грицька. Грицько саме обiдав. Його очi якось тривожно бiгали з одного боку на другий; лице хмуре, чуб стовбуром - ознака, що Грицько уже хлебеснув.
- Швидко прийшла! - глухо промовив вiн, узрiвши Прiську перед собою.
- Бо за своїм, - одрiзала та.
- Пiдожди ж, поки пообiдаю, - не то гiрко смiючись, не то грiзно сварячись, промовив Грицько.
Прiська присiла на кiнець полу, дожидає… У хатi тихо; чути, як ложка скромаде об миску, як човгає Хiвря вiд столу до печi, як сопе Грицько. Нiхто словом не обiзветься, нiхто його не пророне, мов понiмiли усi. I збоку дивлячись - видно, як та нiмота кожного гнiтить, там, усерединi, тлiє… Здається, одно слово - i, як вiтер, зразу вирве те полум'я наверх, запалає буря…
Прiська, похнюпившись, сидить, слухає тiї гiркої нiмоти; гляне на Хiврю, як та грає зеленими очима, на Грицька, що спiдлоба, мов лобуряка, свiтить своїми - i знову похилиться…
Ось i обiд скiнчився. Грицько устав, перехрестився, набиває люльку.
- Пiдожди, поки покурю, - уїдливо смiється Грицько, виходячи з хати. У Прiськи аж у душi заколотилося… Сидить, мовчить, дожидає. Нешвидко вернувся Грицько, а все-таки вернувся.
- А ти й досi дожидаєш? Пiдожди ж ще, поки висплюся, - каже Грицько, усмiхаючись.
Прiська не видержала… Мов її хто стебнув батогом з усiї сили - вона трiпнулася: сльози градом полилися з очей.
- Грицьку! Бога ти побiйся! - крiзь сльози почала вона. - Ще трохи знущався ти з нас за життя покiйного? Ще мало поповиварював води, як жили у тебе? I ще з удови нещасної, з сироти безталанної кепкуєш, глузуєш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобi вiддячить, то твоїм дiтям!
Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемнiло Грицькове лице; очi загорiлися-запалали.
- Ти ще клясти прийшла! - скрикнув вiн.
- Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своїм прийшла. Зглянься ти на бога… Празник святий iде… Ти ж будеш i їсти, i пити, а тут за душею шеляга немає.
- Грошей, - кажеш, - немає, - обiзвалася Хiвря, постукуючи горшками, - а святки справляти хочеш!
- Хiба як ми бiднi, то нам i їсти не треба, Хiвре? - одказала Прiська.
- А я, знаєш, що скажу тобi на це, Прiсько?.. Як злиднi, та ще й з перпем!.. Коли б ви не проїдали та не пропивали з своїм покiйним, то й у вас би грошi були.
- Добре таке говорити, у кого вони є. А коли - i того треба, i другого недостае… i подушне заплати, i викупне дай… А нашi заробiтки якi? Вiн же один тiльки й робiтник був.
- А дочка? Дочка - мала у тебе кобила? Нащо ти держиш її при собi? Не вiддала б її людям послужити? Не заробила б вона, як другi? А то сидить дома та хлiб переводить.
- Легко так, Хiвре, казати, дивлячись на других. А коли б самiй прийшлося так жити та бiдувати - не тiї б заспiвала.
- За дурною головою та й ногам лихо! - одказала Хiвря.
Прiська мовчала. Вона бачила, що шо вона не кажи - нiхто її не вчує; а кожне Хiврине слово - спичка у серце: краще мовчати.
Досi ущиплива та докiрлива розмова стихла. Усi знову насупились.
- Так як же, Грицьку? - почала, помовчавши, Прiська.
- Я тобi сказав у волостi. Не чула? - гукнув Грицько.
- Чому не чула? Не глуха, небiйсь!.. Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже пiсля свят.
- Та ще чи й пiсля свят вiддам? - позiхаючи, вiдказав Грицько.
- То вже дурниця, Грицьку! Як не вiддаси - позивати буду!.. - посварилася Прiська.
- Позивай… Чого ж ти прийшла? Iди - позивай! - блимаючи очима, каже Грицько.
Хiвря скрутнула головою i важко зiтхнула.
- Господи! Як то воно люди забуваються! - напустилася вона на Прiську. - Коли се ти така розумна стала? Чи не пiсля того, як осталася удовою? Як у нас жила, хлiб-сiль їла, то й за позви не знала… Стара, бач, хлiб-сiль забувається.
- Хiба я у вас дурно той хлiб їла? Не робила я, не служила вам? I замiж вийшла - то вам панщину одробляла. Уже кому, Хiвре, грiх таке казати, а тобi грiх!