Выбрать главу

Він, такий чулий  до сліз  та болю, уразливий до безталання та нужди, — він узявся ті сльози виливати, ту нужду показувати... Гарячим словом, мов гострим ножем, він вирізував-обчірчував тяжкі  візерунки нужди:  в страшних постановах безнадійності та горя  малював він її гіркі  затії. Перед очима він  ставив живих  людей, з живими муками, з своїми невеличкими надіями: тілько  хату теплу, працю повсякчасну, безнужне життя, — і того немає!.. І стогнали перед очима люди, розливаючи свої живі сльози... Товариство обгорнуло Петра, як доброго товариша; привітало, як свого талановитого писаку. Воно  покладало великі надії на його;  помагало йому  у його  праці  — то добрим словом, то розумною порадою.

— Знаєш, Петре, що тобі бракує? — раз опитав його один з товаришів, прослухавши сумну  Петрову приповістку, як крамар обдурює хлібороба.

— А що?  Кажи.

— Ти  мало   бачив   людей. Ти  все  малюєш нам   тілько своїх хліборобів та орачів. Правда, добре малюєш; та хіба ж тілько  все хлібороби та хлібороби? Є багато  й майстрових, усяких  ремісників. Ти нігде  їх нам  не виводив, не показував, — буцім  їх і немає, і ніхто  їх не  бачив  ніколи... Чого краще? Щоб недалеко ходити, — ти бачив  наших рибалок?

— Ні.

— Ге-е! Завтра, братця, ходімо на рибалки. Чуєте? Завтра, чуть зоря  — туди. Там можна і страви зварити, хліба тілько візьмемо з собою.

— Добре! добре!

Другого  дня, ще  сонечко не  виткнулось з-за гори, ще не  встигло продрати свої  огненні очі, коли  київські гори курилися туманом, а Дніпро, запнувшись своєю димчатою  запоною,  ховався від  людських очей, — по  зеленій оболоні метушилися в тумані  щось  за тіні.  То  — Петро з товариством простував до рибалок. Туман  обдавав їх своєю холодною парою; осідав  на їх одежі  дощовими краплями; велика роса  мочила їх ноги.   Вони, не  потураючи на  те, ішли  собі, — молоді, жваві, веселі.  Вели  жартовливу розмову;  співали пісень; ганялися один  за  одним. Ось  крізь сірий  туман щось зачорніло; пляма дедалі все висовувалась, виразніше витикалася.

— Що  то — сіно?  — спитав хтось.

— Та то ж курінь.

Підійшли. Кругом куреня не  видно нікого, тілько  поверх його  лежали сітки  та геть осторонь на вбитих  у землю кілках  дебелів  невід.

— Чи  тут є хто? — відхиляючи двері  в курінь, спитався один  з товариства.

Звідти не  окликався ніхто.  Декотрі порвалися увійти  в курінь.

— Не  ходи  туди.  Там  немає нікого.