— Та ні, он щось чорніє, — сказав один і, нагнувши голову, поліз. За ним — другі.
В курені було вогко; трюхла солома жовтіла на долівці; по боках стояли казанки, лежали торби; в одній мисці жебріла мілька, у другій — жовтіло пшоно. Ген — аж у самому кутку на розісланому сіряку лежав чоловік. Голова його закустрана: борода висипала, як щітка; обличчя — одні кістки, обмотані блідою шкурою; очі великі горіли якимсь болізним огнем. Чоловік лежав і, не обзиваючись, дивився на їх своїми гарячими очима.
— Здорові були! — привітало його товариство.
Чоловік скривився і ледве чутно вимовив:
— Здорові.
— Що це ви, дядьку, недужі?
— О-ох!.. бодай не казати! — І безнадійно махнув рукою.
— Що ж у вас болить?
— Та все болить... — Чоловік став підводитись, і чутно було, як хрущали його кістки. — А найбільше руки, — передихаючи, вимовив він. — Ще хоч би не сі виразки. — І показав свої чорні порізані пальці. Широкі шрами, уже підживші, перетиналися недавніми, що мов серпом були порізані, червоніли і ятрилися. — Сказано, не можна ні до чого і доторкнутись... аж пече — так болить! Пальців не можна зігнути... О-ох! — Він узявсь за голову рукою і промочив смажні уста язиком.
Товариство з жалем дивилося на його.
— А де ж ваші?
— Та ще не вернулися. Вони надходять тоді, як сонце геть підіб’ється... А ви що за люди?
— Та ми з города... Вийшли погуляти та й завернули.
Чи не можна б у вас риби добути?
— Підождіть, наші прийдуть. Може, і можна буде. Не ловиться щось і риба тепер. Чи її вже виловлено, чи такі вже літа настали, — Господь його знає!.. Колись було закинеш раз невід — насилу витягнеш; а тепер бовтаєшся-бовтаєшся цілу ніч, змокнеш, виморишся, як собака; а що того влову? і на базар соромно поткнутись!.. А треба ж то і за воду заплатити, і на невід відділити... Б’єшся-б’єшся, як та риба об лід; а що того заробітку? Що заробив — те і віддав; а собі знову позичай... Трудне наше життя! Ще хоч би здоровий був, а то — от валяєшся, як я тепер... то вже краще з човна в Дніпро головою!.. Учора жінка приходила... Їсти, каже, нічого... Думка-то — чоловік заробив... А чоловік — дохлий валяється... Посиділа-посиділа, пожурилася-поплакала та з тим і додому пішла. — Знову чоловік провів по лобові рукою, знову промочив язиком смажені уста.
Товариство заметушилося, почало шептатись... Декілька срібляків упало коло чоловіка на сіряк.
— Нащо се? — спитався той.
— Візьміть, дядьку; на ліки буде.
— Спасибі вам!
Сонце почало пробиватися крізь густе курище туману, здавалося — мов хто стиглий червоний кавун викотив з-за гори. Туман почав рідшати, підніматись угору. До куреня доносився глухий людський гомін і томлене чавкання чобіт.
— От і наші ідуть, — сказав чоловік.
Гомін наближувався: стали виразно доноситись слова. Чогось затіпалось серце Петрове, коли він зачув той голос. Щось за рідний, знайомий голос здався йому. Товариство почало виходити з куреня; здоровкалось з рибалками, котрі порались то коло снасті, то коло свого убогого добутку. Ті знімали сухий невід, навішували мокрий, щоб просушувався. Чорний мордатий чоловік, як ведмідь зарослий, ухопив здоровенну кошевку з рибою і з натугою поніс її у курінь.
— Що, Пилипе, не краще тобі? — спитав він недужого.
Ще знайоміше здався той голос Петрові: він чув десь його, та не пригадає де.
Петро напрямивсь до куреня. Чорний чоловік якраз виходив з дверей; очі їх стрілися.
— Жук! — скрикнув Петро.
— Петре! — придавив Жук, — і кинулися один одного обнімати, цілувати.
Рибалки, витріщившись, дивувались, що панич так обнімається та виціловується з їх чорним товаришем.
— Як се ти? Яким побитом? Неждано, негадано! — казав Петро.
— Отак, як бач. Рибу ловимо.
— Братця! — гукнув Петро до своїх. — Мій давній товариш — Жук.
Товариство підходило, знайомилось. Жук познайомив і їх з своїм товариством.
Незабаром заблищало огнище коло куреня; захитався казан на триніжку: варилося снідання. Рибалки і студенти, як рідні брати, перемішалися між собою, — посідали кружком недалеко від багаття — і почали балакати. Деякі розпитували рибалок про їх працю, про влови, про снасть; ті одказували і розказували. Жук з Петром одрізнились геть одсторонь і вели між собою розмову.
— Так се ти приїхав у Київ премудрості набиратись? — питає Жук Петра.
— Як і всі. — А ти ж?
— Як бач. Шукаємо премудрості у Дніпрі...
— Коли був я дома, то твоя мати скілько разів була у наших. Розпитувала все за тебе: чи не чув, де ти? Плакала... — відповідав Петро.