«Хіба се воно? Хіба так можна жити?» Він знемігся; упав на постелю... Мороз пробіг поза спиною; жаль здавив серце... «Що я зробив кому? в чім провинився?» — шептав він гарячими устами, не знаючи сам, що і кому.
З грюком і зиком розчинилися двері. Чиясь проворна рука розчинила їх, і не одну тілько половинку, а разом обидві.
Почувся брязкіт шпор, рип чобіт. У хату вступило разом два чоловіки. Один воєнний, у синій одежі, з білими викрутасами над рукою. Петро його пізнав зразу; він познайомився з ним тії безталанної ночі... Другий молодий, з русявою бородою, удягнений у чорну сукняну одежу з золоченими ґудзиками і з темно-зеленим, гаптованим золотом коміром; через незастебнуті поли біліла біла, як папір, сорочка; на жилетці бовтався золотий ланцюжок. Сам — невеличкого росту; рум’яний на виду; очі — жовто-зелені; зуби — білі, тонкі та довгі, мов голочки. Петро скочив з постелі.
— А, здравствуйте, Телепень! Вот где пришлось с вами встретиться! — усміхаючись зеленими очима і вискаряючи білі зуби, привітався він.
Петро уп’ялив у його свої здивовані очі... Чи сон то, чи приява?.. Перед ним стояв Шестірний!
— Ми с вами еще с детства знакомы... Дайте стульев! — крикнув він, повертаючись назад.
Миттю два москалі умчали два стульці, на котрих і посідали Петрові несподівані гості.
— Вы еще из гимназии, помнится... с тем черным... как бишь его?.. Жук, что ли... — вів далі річ Шестірний: — Вы еще с тех лет отличались... исключительным образом мыслей. Помните желтую книгу, из которой вы черпали идеи о лучшем устройстве общества и справедливейшем распределении благ?..
Петро стояв і не зводив з Шестірного своїх здивованих очей.
— Садитесь... Чего вы стоите? — солодко вимовив Шестірний. — Садитесь... расскажите нам все, что вы знаете по этому делу, по которому мне пришлось с вами в таком печальном месте встретиться. — Очі у Шестірного горіли; зуби виблискували.
Петро мовчав — і все дивився на Шестірного. Отже погляд його тепер не світив дивуванням; а якийсь огонь займався у йому; краска облила все обличчя Петрове... Чи то сором, чи гнів опанував його серцем?
— Что же вы молчите? Садитесь, пожалуйста, и рассказывайте.
Петро ще раз глянув, ще; опустився на кровать — і мовчки ліг. Зуби Шестірного потемніли, покрилися губами.
— Вы забываете долг приличия, — здвигаючи брови, мовив офіцер.
— Пусть уж мы с вами были товарищи, — мовив Шестірний, — и теперь вот желаем воскресить всю грубость былого товарищества, но!.. в присутствии вот их... — І він указав на офіцера.
Той вискалив чорні зашмалені тютюном зуби. Петро мовчав.
— Пусть так! — знову почав Шестірний, і очі його загорілися хижим огнем. — Вы, как видно, долгой практикой выработали для своего корпуса два возможных положения: стоячее и лежачее... Пусть так!.. Рассказывайте же нам, хотя лежа, что вы знаєте?
Петро шпарко повернувся на бік. Грізний його погляд упав на офіцера.
— Ви взяли мої бумаги? — скрикнув він. — Покажіть їх прокуророві, — хай він мене винуватить по них, а не пригадує, що колись було у гімназії! — І знову Петро ліг на спину.
Шестірний цмокнув, скривився.
— Хорошо... Вы отказываетесь от чистосердечного сознания? Вы отодвигаете руку товарища, которая, может быть, что-нибудь и сделала для вас?
— Я нічого не скажу! — крикнув Петро. — Мені ні в кого і нічого прохати.
— Очень хорошо-с... Ну, нам здесь делать нечего; пойдем далее, — промовив Шестірний до офіцера.
Обидва знялися; порипіли чобітьми — і вийшли. Москалі забрали стульці, і — знову зачинилися перед Петровими очима двері.
Гнів і жаль, огонь і холод, несамовита радість і гірка туга разом обхопили Петрове серце. Воно тріпалось, як пташка у клітці; виски сіпало; голова і очі горіли, наче в огні. Миттю він скочив з постелі, ухопився за гарячу голову своїми холодними руками — і, мов навісний, забігав по хаті... Одіймаючи руки від голови і стулюючи їх у кулаки, він затіпався, мов перед смертю, і заскреготав зубами...
«О, чом я, чом я не вп’явся йому у ті зелені очі?!» — сичав його голос по хаті. Петро знову ухопився руками за голову; знову забігав з одного кутка у другий. Так миша, ускочивши в мишоловку, котра з грюком зачинилася, бігає- метушиться: никне туди; кинеться у другий бік; поверне назад, — нема виходу, немає волі! Залізні пруття кругом оповили її; а над головою стоїть смерть, ряба та люта, з огненними очима, з крючкуватими гострими лапами... І з ляку бігає миша по мишоловці, — ганяє своїми тонкими ніжками по дерев’яній долівці; учепиться зубами в залізний прут, — гризь! Не видержав тонкий зубок — перепався надвоє... Навіщо він тепер? Швидко ні один з їх не буде кусати... І знову миша спрожогу кидається убік, — знову ганяє по мишоловці.