— Коли ти, Попенко, наїсися? — спитав його Шестірний, закриваючи книжку.
Попенко, запихаючись булкою на увесь рот, так що за обома щоками його наче два кулаки стриміло, усміхнувся очима. Потім ковтнув, як горобець черв’яка, і мовив:
— Тоді, коли ти свого Ціцерона витовчеш.
— Я вже вивчив.
— Ну, а я кінчаю, — кидаючи останній шматок у рот, одказав Попенко. Ковтнув і той; змів крихотки з столу; укинув у рот; ухопив картуз і одну книжку, і мерщій — з хати!
— Куди? в семінарію? — спитав Шестірний.
Попенко мотнув головою — і скрився. Шестірний устав, зложив книжки, підійшов до дзеркала, причесав уже трохи не вдесяте свій вихор, побачив пір’їнку на каптанці, скинув його, обмів, знову надів, застебнувся і підійшов до тарілки з хлібом та салом. На їй лежало два шматочки того і другого.
— Бач, проклятий бурсак! — скрикнув.
— А що? — спитав Жук.
— Уклав за двох, та мерщій і навтіки! Кому ж тепер не достане? Се моя часть, — беручи шматок булки і сала, казав Шестірний, — а ви удвох, як знаєте, діліться. Воно, як Телепень не йде в гімназію, то йому б і не треба, — додав, ламаючи невеличкими шматочками булку.
— То що, що не йде? Він же недужий! — устаючи, мовив Жук.
— То він тілько видає себе недужим, йому вже давно можна б ходити.
Телепень болізно повернувся, скрививсь. У його чорних очах загорівся гнів; бліді запалі щоки запалали краскою. Він порвався устати; підвівся — і впав.
— Коли б ти, бісова Шестірня, хоч раз занедужала, то, може б, поняла віри! — скрикнув Жук.
— Ет, кажи! — І Шестірний мотнув головою, укидаючи невеличкі шматочки хліба у рот.
Жук призро глянув на його.
— От же ти й не їси, а тілько балуєш... Узяв би четверту часть одділив, та я четверту, — от і було б Телепневі.
— Як же! чорт не видав! Та прожра буде за двох класти, а я повинен голодний сидіти.
— Ну, стій же ти, шолудивий бурсаче! — трясучи кулаком, промовив Жук. — Не попадайся мені на увесь день на очі, а то я тобі полічу твої погані ребра! — Очі в Жука горіли гнівом.
— Та чого ви змагаєтесь? Я не хочу їсти. Беріть усе, — стогнучи, мовив Петрусь.
— От бач, він і сам не хоче. Недужий і їсти, — зло скалячи зуби, казав Шестірний. — Чого ж ти похваляєшся на Попенка?
— Кажу: хай не попадається! — грізно крикнув Жук.
Почувся дзвонок. Шестірний, як опечений, схопився; кинув хліб і сало; мерщій за книжки — і чимдуж побіг.
— Чортів лизун! — промовив йому услід Жук; доїв своєї часті; узяв картуз, нагнувся над Петром, що, устромивши голову в подушку, плакав.
— Ти спиш, Петре?
Петрусь повернув до його своє мокре лице.
— Не плач. От слухай дурня, що накаже! Одужуй, брат, скоріше; гулять підемо до річки, а то і я вже занудився, сидячи в хаті. Прощай!
І повагом потяг собі. Зостався Петрусь сам, з своїм ураженим серцем, з своїм болем, з своїм горем. Гірко йому на душі, важким каменем давили слова Шестірного, та нікому і розважити, нікому одвести думки від глибокої образи. Петрусь припав до подушки — і не словами, а сльозами виливав їй своє лихо; молився, щоб скоріше йому одужати, звестися, піти у гімназію. Ніхто того не чув, не знав, не бачив. Бачили тілько сірі стіни — та мовчали; бачила і чула рябенька подушечка — та й та ще більше рябіла від його кревних сліз.