— Мама повсякчас говорила про місто, — сказав Генрі й зітхнув. — Носилася з ідеєю відкрити якусь крамницю.
— Справді? — Шериф Джонс уважно подивився на нього своїми зеленими котячими очима. — Атож! Але, гадаю, такі речі потребують грошенят, хіба ні?
— Вона отримала ті сто акрів від свого батька, — сказав я.
— Так, так, — з сором’язливою усмішкою, ніби він зовсім про ту землю забув. — А може, воно й на краще. «Краще жити серед пустища, аніж зі злоязикою, сердитою жінкою». Книга Приповісток. Ти радий, що вона втекла, синку?
— Ні, — відповів Генрі, і з його очей покотилися сльози.
Я благословляв кожну з тих слізок.
Шериф Джонс теж їх зауважив.
— Ну-ну, — а висловивши це неуважливе співчуття, він нахилився, упершись долонями в свої пухкі коліна, і зазирнув під ліжко. — Здається, там стоїть пара жіночих черевиків. Розношених, до того ж. Таких, що зручні для ходіння. Ви ж не вважаєте, що вона втекла боса, чи як?
— Вона пішла у своїх парусинових туфлях, — пояснив я. — Саме їх і нема.
Авжеж, нема. Колись зелені, а тепер вилинялі, котрі вона любила називати своїми городніми туфлями. Я згадав про них вже коли мало не почав засипати колодязь.
— Ага, — кивнув він. — Чергова загадка розрішилася. — З жилетної кишені він дістав посріблений годинник і звірився з ним. — Ну, мені вже варто відчалювати. Бо час збігає невблаганно.
Ми пройшли назад через дім, Генрі замикав процесію, либонь, так він міг приватно витерти собі заплакані очі. Разом із Шерифом ми промаршували до його седана «Максвелл» [24]із зіркою на дверцятах. Я вже ледь було не спитав його, чи не бажає він побачити колодязь — я навіть знав, як до цього підведу, — коли він раптом подарував моєму сину навдивовижу лагідний погляд.
— Я зупинявся у Коттері, — сказав він.
— О? — промовив Генрі. — Справді?
— Я вже казав, що тепер я мушу відливати ледь не під кож ним кущем, але використовую для цього туалет кожного разу коли є така можливість, маючи завжди на увазі, щоб хазяї тримали його в чистоті і щоб оси мене не дратували, коли я чекаю, поки з мого цюцюрка скрапне дещиця рідини. А Коттері чистоплотні люди. Гарна дочка в них, атож. Десь твого віку, хіба ні?
— Так, сер, — відповів Генрі, лише трішечки інтонаційно підкресливши слово сер.
— Маєш ласку до неї, еге ж? А вона до тебе, судячи з того що її мама каже.
— Вона таке каже? — перепитав Генрі здивовано, але разом з тим і задоволено.
— Так, місіс Коттері сказала, що ти занепокоєний щодо твоєї мами, що Шеннон розповідала їй щось, що ти їй казав на рахунок цього. Я спитав у неї, що саме, а вона мені відповіла, що не в її праві мені переказувати, але я можу спитати в самої Шеннон. Так я й зробив.
Генрі дивився на свої ступні.
— Я їй наказував тримати це при собі.
— Ти ж не станеш її за це ганити, авжеж? — спитав Шериф Джонс. — Я маю на увазі, коли такий великий дядько, як я, ще й із зіркою на грудях питається в такої манюні, як вона, про те, що вона знає, це доволі важкувато для манюні тримати мовчанку, хіба ні? Вона не може не відповісти, чи не так?
— Я не знаю, — промовив Генрі, так само не піднімаючи очей. — Мабуть.
Він не гравнещасного; він бувнещасним. Хоча все йшло саме так, як ми сподівалися, воно й мусило піти.
— Шеннон сказала, що твої тато з мамою мали велику суперечку щодо продажу тих сотні акрів землі, а коли ти став на бік свого татуся, місіс Джеймс дала тобі добрячого ляпаса.
— Так, — промовив Генрі безвиразно. — Либонь, вона забагато випила тоді.
Шериф Джонс обернувся до мене:
— Вона була напідпитку чи справді п’яна?
— Десь між тим й іншим, — сказав я. — Якби вона добряче напилася, проспала би собі всю ніч, замість того щоби встати смакуватися поспіхом і потай накивати п’ятами, немов якась злодійка.
— Гадали, вона повернеться, коли протверезіє?
— Гадав. Звідси більше чотирьох миль до асфальтівки. Я був певен, що вона повернеться. Та хтось, либонь, підібрав її й повіз далі раніше, ніж у неї в голові розвиднилося. Якийсь водій вантажівки на трасі Лінкольн — Омаха, про що я можу тільки здогадуватися.
— Йо-йо, і в мене така ж думка. Ви про неї почуєте, коли вона сконтактує з містером Лестером, я певен. Якщо вона прагне жити сама, якщо вона вбила собі це в голову, тоді їй для цього потрібні гроші.
Отже, він і про це знав.
Він гостро глянув.
— А чи були в неї взагалі якісь гроші, містере Джеймс?
— Ну...
— Не соромтеся. Сповідь корисна для душі. Католики тут мають-таки рацію, хіба ні?
— Я в себе в комоді тримав коробку. Там лежало 200 доларів, що я їх приготував, аби заплатити збирачам, коли наступного місяця почнуться жнива.
— І містерові Коттері, — нагадав Генрі, слідом пояснивши Шерифу Джонсу: — Містер Коттері має зернозбиральний комбайн. «Гаррис Гігант» [25]. Майже новий.
— Йо-йо, бачив його в нього на подвір’ї. Великий сучий син авжеж? Перепрошую за мою польську. Гроші з тієї коробки всі пропали, чи не так?
Я кисло усміхнувся — тільки насправді не я скорчив ту гримасу; всім керував Підступник з того моменту, як Шериф Джонс підкотив до нашої дровітні.
— Вона залишила двадцятку. Вельми шляхетно з її боку. Проте Гарлен Коттері більше двадцятки й не візьме за використання його комбайна, отже, з цимусе гаразд. А щодо збирачів, гадаю, Стоппенгаузер з банку надасть мені короткотермінову позику. Якщо не зіграє на користь компанії «Фаррингтон», тобто. У будь-якому разі, мій найкращий помічник біля мене.
Я хотів було погладити Генрі по голові. Він ухилився, зніяковілий.
— Ну, тепер я маю гарний запас новин, буде що доповісти містеру Лестеру, чи не так? Жодна з них йому не сподобається, але якщо він дійсно такий розумака, яким себе вважає, гадаю, йому вистачить цього, щоби чекати її в своєму офісі, і то не пізно, а рано. Люди мають моду звідкілясь вигулькувати, коли в них починає бракувати паперової зелені, хіба ні?
— Мій досвід теж підказує мені те саме, — сказав я. — Шерифе, якщо ми все з цим з’ясували, то краще ми з сином повернемося до своєї роботи. Той марний колодязь треба було засипати ще три роки тому. Моя стара корова...
— Елфіс, — промовив Генрі таким голосом, ніби говорив уві сні. — Її ім’я було Елфіс.
— Елфіс, — підтвердив я. — Втекла з корівника і вирішила прогулятися по ляді, а та й не витримала. Але ж та корова не вчинила нам такої ласки, щоби померти самостійно. Довелося мені її пристрелити. Ходімо за корівник, я покажу вам, як винагороджуються лінощі, там вона стирчить догори дригом. Ми зариємо її прямо там, де вона зараз лежить, і відтепер я називатиму той старий колодязь — Вілфредове Недоумство.
— Ну, я би пішов, чом би й не піти? Либонь, там є на що подивитися. Але ж в мене ще зустріч з тим старим дратівливим суддею. Іншого разу. — Крекчучи, він втиснувся до машини. — Дякую вам за лимонад і за вашу ґречність. Ви могли б виявити її набагато менше, зважаючи на те, хто мене сюди спрямував.
— Та все гаразд, — кивнув я. — Кожен робить свою роботу.
— І несе свій власний хрест, — він знову вп’явся в Генрі своїми чіпкими очима. — Синку, містер Лестер казав мені, ніби ти щось приховуєш. Він був цього певен. Отже, саме те ти й приховував, чи не так?
— Так, сер, — відповів Генрі тим самим безбарвним і заразом дещо моторошним голосом. Немов усі його емоції розлетілися геть, як ті істоти з посудини Пандори, коли вона її відчинила. Але не залишилося там Елфіс для нас із Генрі; наша Елфіс загинула в колодязі.
— Якщо він мене питатиме, я скажу йому, що він неправий, — повідомив Шериф. — Ніякому юристові якоїсь там компанії нема потреби знати про те, що хлопчика вдарила його власна мати, коли була п’яна. — Він сягнув рукою собі під сидіння й видобув добре мені знайому довгу штуку у формі S і вручив її Генрі. — Ти допоможеш старому, вберігши йому спину і плече?
— Так, сер, я радо, — Генрі взяв пускову корбу і пішов до передка «Максвелла».
24
Легковий автомобіль, який випускала одна з найбільших на той час компанія «Maxwell», поглинута 1925 року «Крайслером».
25
«Harris Giant Harvester» — модель комбайна 1920 року, обслуговування якого вимагало 5 чоловік; комбайн вироблявся заснованою 1891 року канадсько-американською компанією «Massey-Harris».