Майор нахилився. Постріл сильно пошкодив черепну коробку. Але штучний мозок майже не постраждав. Цілі лабіринти контурів, мініатюрні трубки, дроти завтовшки з волосину.
Він торкнувся черепа, і той повернувся набік. Майор побачив пластинку з позначкою типу виробу. Гендрікс уважно її оглянув.
І враз зблід.
На ній було вибито IV-M.
Він довго дивився на цю металеву пластинку. Четверта модель. Не Друга. Вони помилялись. Існує більше типів. Не тільки три. Можливо, набагато більше. Принаймні чотири. І Клаус не був Другою моделлю.
Але якщо Клаус не був Другою моделлю, то...
Раптом він помітив, як щось рухалося, там, за пагорбом, у попелі. Що ж воно таке? Він напружив зір. Якісь постаті, що повільно прямували в його напрямку. Підходили все ближче і ближче.
Гендрікс хутко присів і підняв пістолет. Піт заливав йому очі. Постаті наближалися, і він спробував себе опанувати.
Першим ішов Девід. Помітивши Гендрікса, Девід наддав ходи. Інші потяглися за ним. Другий Девід, третій. Три Девіди, усі однакові, наближалися до майора мовчки, з безвиразними обличчями. Їхні тоненькі ніжки ритмічно здіймались і опускалися. Плюшеві ведмедики притиснуті до грудей.
Він прицілився і вистрілив. Перших двох Девідів рознесло вщент. Третій продовжував рухатися. А за ним майор побачив ще одну постать, яка німотно наближалась, ступаючи по сірому попелу: Поранений солдат. А за ним...
А за Пораненим солдатом, ступаючи поруч, ішли дві Тассо. Широкі ремені, російські армійські штани, гімнастерки, довге волосся. Знайома фігура, щойно бачена на сидінні пілота у ракетному кораблі. Дві стрункі мовчазні постаті, геть тотожні.
Вони були вже близько. Раптом Девід нагнувся і впустив ведмедика. Ведмедик помчав попелом. Завченим рухом Гендрікс натиснув на гашетку. Ведмедик щез, перетворившись на пил. Натомість наближались дві Тассо з безвиразними обличчями; вони крокували попелом пліч-о-пліч.
Коли вони були вже майже поруч, Гендрікс вистрілив. Обидві Тассо зникли. Та пагорбом піднімалася вже нова група: п’ятеро чи шестеро однаковісіньких Тассо швидко йшли шеренгою.
А він віддав їй свій корабель і повідомив сигнальний код! Це завдяки йому вона вже на шляху до Місячної бази. Це він надав їй таку можливість.
Його здогад щодо гранати таки виявився правильним. Її конструкцію розробляли, знаючи внутрішню будову інших типів роботів, таких як Девід чи Поранений солдат. А ще — Клаус. Усе це проектувалося не людьми. Усе це вироблялося на підземних фабриках, подалі від будь-якого людського контролю.
Наближалася ціла шеренга Тассо. Схрестивши на грудях руки, Гендрікс незворушно дивився на них. Знайоме обличчя, ремінь, гімнастерка, і граната на своєму місці.
Граната!
Щойно Тассо підійшли впритул, остання іронічна думка осяяла його мозок. Він відчув полегшення. Так, граната. Яку виготовила Друга модель, щоб знищити всі інші. У цьому і полягала їхня єдина мета. Вони вже почали робити зброю, щоб знищувати одне одного.
Світ Джона
(пер. Є. Поляков)
Кестнер мовчки обійшов довкола корабля. Потім піднявся на його борт й обережно зайшов досередини. Певний час було видно його профіль. Тоді він знову з’явився, широке обличчя чоловіка злегка світилося.
— То як? — запитав Калеб Раян. — Що думаєш?
Кестнер спустився з борта корабля.
— Він готовий до подорожі? Нічого не треба доробляти?
— Майже готовий. Робітники закінчують ще кілька секцій. Релейні з’єднання і лінії живлення. Але жодних серйозних проблем. Принаймні з тих, які ми можемо передбачити.
Двоє чоловіків стояли поруч, розглядаючи присадкувату металеву коробку з її люками, екранувальними системами і решітками радарів. Корабель не вражав досконалістю обрисів. Жодних плавних ліній, хромованих чи рексироїдних підкосів, які б надавали корпусу каплеподібної форми. Він був квадратним і кутастим, звідусіль стирчали турельні башти й виступи.
— Що вони подумають, коли ми з нього вийдемо? — пробурмотів Кестнер.
— У нас не було часу його прикрашати. Звісно, якщо ти хочеш чекати ще два місяці...
— Хіба не можна зняти принаймні кілька вузлів? Навіщо вони? Яке їхнє призначення?
— Це шлюзи. Поглянь на креслення. Вони скидають надлишкову енергію. Подорож у часі буде небезпечною. Коли корабель рухається назад, накопичується величезна кількість енергії. Її необхідно поступово скидати — або ж ми станемо потужною бомбою, зарядженою мільйонами вольт.
— Доведеться повірити тобі на слово.
Кестнер підхопив свій кейс і рушив до одного з виходів. Охоронці Ліги розступилися, пропускаючи його.
— Я скажу Раді директорів, що корабель майже готовий. До речі, я маю тобі дещо повідомити.
— Що саме?
— Я вирішив, хто має вирушити з тобою.
— І хто ж?
— Я сам. Мені завжди хотілось дізнатися, як усе було до війни. Можна подивитися історичні фільми, але це не те ж саме. Я хочу побувати там. Походити. Знаєш, кажуть, що до війни не було попелу. Ґрунт був родючим. Можна було пройти кілька миль і не побачити жодних руїн. Я хотів би на це подивитися.
— Не знав, що ти цікавишся минувшиною.
— Так, цікавлюся. У моїй родині збереглося кілька ілюстрованих книжок, де зображено, як усе було раніше. Не дивно, що СОСП хоче дістатися до паперів Шонермана. Якби можна було почати реконструкцію...
— Нам усім цього хотілося б.
— Може, у нас все і вийде. До зустрічі.
Раян спостерігав, як повнявий бізнесмен невеличкого зросту йде геть, міцно стискаючи в руках свій кейс. Лава охоронців Ліги відступила, даючи йому дорогу, і відновила стрій ще до того, як він щез у дверях.
Раян повернувся до роботи над кораблем. Отже, його напарником буде Кестнер. СОСП — Спілка Об’єднаної Синтетичної Промисловості — наполягала на рівному представництві в подорожі. Одна людина від Ліги, одна від СОСП. СОСП надала ресурси — і комерційні, і фінансові — для реалізації проекту «Годинник». Без їхньої допомоги цей проект так і застряг би на стадії креслень. Раян сів за стіл і запустив на сканері моделі. Вони довго оброблялися. Залишалося зовсім небагато. Кілька останніх штрихів.
Озвався відеоекран. Раян зупинив сканер і потягнувся прийняти дзвінок.
— Раян.
На екрані з’явився спостерігач Ліги. Виклик пройшов через її канали.
— Екстрений виклик.
Раян завмер.
— Пропустіть.
Зображення спостерігача потьмяніло. За мить з’явилося старече обличчя, червоне і зморшкувате.
— Раяне...
— Що трапилося?
— Тобі краще прийти додому. Якнайшвидше.
— Та що сталося?
— Джон.
Раян примусив себе триматися спокійно.
— Черговий напад? — запитав він враз захриплим голосом.
— Так.
— Як і попередні?
— Точнісінько як попередні.
Раянова рука потяглася до вимикача.
— Гаразд. Я негайно вирушаю додому. Нікого не впускай. Спробуй його заспокоїти. Не дозволяй йому виходити з кімнати. У разі необхідності посиль охорону.
Раян відключив зв’язок. За мить він уже поспішав на дах, до припаркованого там міжміського корабля на злітному майданчику будинку.
Його міжміський корабель мчав над безмежними рівнинами сірого попелу, автоматичні направляючі скеровували його до Міста Чотири. Раян байдуже втупився в ілюмінатор, не звертаючи уваги на краєвид під ним.
Він летів між містами. Поверхня землі була мертвою, скільки сягає погляд — нескінченні гори шлаку й попелу. Міста здіймалися, як поодинокі поганки, розділені милями сірості. Поганки тут і там, з баштами і будинками, поміж якими метушилися люди. Вони невтомно працювали, відновлюючи поверхню. Ресурси й обладнання підвозили з Місячної бази.
Під час війни люди залишили Терру й переселилися на Місяць. Земля була спустошена. Вкрита руїнами і попелом куля.