— Щось іще?
— Чоловіки та жінки в одязі вільного крою. Походжають цими доріжками поміж деревами. Повітря свіже й солодке, небо яскраво-блакитне. Птахи. Тварини. Тварини гуляють цими парками. Метелики. Океани. Океани чистої води.
— А міста?
— Неподібні на наші. Не такі. Люди живуть у парках. Поодинокі маленькі дерев’яні будинки. Серед дерев.
— Дороги?
— Лише доріжки. Жодних кораблів чи чогось такого. Пересуваються тільки пішки.
— Що ще ти бачиш?
— Це все. — Джон розплющив очі. Його щоки палали, очі виблискували. — Це все, Раяне. Парки і жовті поля. Чоловіки і жінки у вільних одежах. І багато тварин. Чудових тварин.
— Як вони живуть?
— Тобто?
— Як живуть ці люди? Що підтримує їхнє життя?
— Вони вирощують їжу. На полях.
— І це все? Вони нічого не будують? У них немає заводів?
— Скидається на те.
— Аграрне суспільство. Примітивне. — Раян насупився. — Жодних підприємств чи закладів торгівлі.
— Вони працюють у полях. І про все розмовляють.
— Ти чуєш їх?
— Не дуже чітко. Іноді я можу щось розчути, якщо уважно вслухаюся. Однак не можу розрізнити жодного слова.
— А що вони обговорюють?
— Та різне.
— Що саме?
Джон зробив рукою непевний жест.
— Серйозні речі. Світ. Всесвіт.
Запанувала тиша. Раян зітхнув і нічого не сказав. Зрештою він загасив цигарку.
— Джоне...
— Так.
— Ти думаєш, що бачиш щось реальне?
Джон усміхнувся.
— Я знаю, що воно реальне.
Раян пильно подивився на хлопчика.
— У якому сенсі реальне? У якому сенсі твій світ є реальним?
— Він існує.
— Де саме він існує?
— Я не знаю.
— Тут? Він існує тут?
— Ні. Не тут.
— Десь в іншому місці? Дуже далеко? В іншій частині всесвіту, поза нашою досяжністю?
— Ні, не в іншій частині всесвіту. Це не стосується простору. Він тут. — Джон обвів руками довкола. — Поруч. Він дуже близько. Я бачу його зовсім поряд.
— Ти бачиш його просто зараз?
— Ні. Він то з’являється, то зникає.
— Тобто він перестає існувати? Чи він існує лише іноді?
— Ні, він існує весь час. Але я не завжди можу сконтактувати з ним.
— Як ти знаєш, що він постійно існує?
— Просто знаю.
— Чому я не можу його бачити? Чому ти єдиний, хто його бачить?
— Не знаю. — Джон втомлено потер чоло. — Я не знаю, чому я єдиний, хто його бачить. Я би хотів, щоб ти теж його побачив. Я би хотів, щоб усі могли його бачити.
— Як ти можеш довести, що це не галюцинація? У тебе немає жодного об’єктивного доказу. Лише внутрішнє відчуття, стан твоєї свідомості. Як його можна піддати емпіричному аналізу?
— Можливо, ніяк. Я не знаю. Мені байдуже. Я не хочу піддавати той світ емпіричному аналізу.
Запанувала тиша. Джонове обличчя стало напруженим і похмурим, щелепи міцно стиснуті. Раян зітхнув. Безвихідь.
— Гаразд, Джоне, — він повільно рушив до дверей. — Побачимося згодом.
Джон не відповів.
Біля дверей Раян зупинився і озирнувся.
— То кажеш, твої видіння стають усе яскравішими, так? Сильнішими?
Джон коротко кивнув.
Раян задумався. Зрештою він підняв руку. Двері від’їхали вбік, і він вийшов з кімнати до коридору.
До нього підійшов Грант.
— Я спостерігав за ним крізь вікно. Здається, він зовсім замкнувся у собі.
— З ним важко говорити. Він вірить, що ці напади — то якісь видіння.
— Знаю. Він мені розповідав.
— Чому ти мені не сказав?
— Не хотів ще більше тебе тривожити. Я знав, що ти будеш надто цим перейматися.
— Напади усе сильніші. Він каже, що видіння стають живішими, реальнішими.
Ґрант кивнув.
У глибокій задумі Раян пішов коридором, Ґрант тримався трохи позаду.
— Важко напевне казати, що робити у такій ситуації. Його все більше захоплюють ті видіння. Він починає сприймати їх надто серйозно. Вони заступають йому довколишній світ. А крім того...
— А крім того ти скоро вирушаєш.
— Я хотів би знати більше про подорожі в часі. З нами багато чого може трапитися. — Раян потер підборіддя. — Ми можемо взагалі не повернутися. Час — могутня сила. У цій царині ще не робилося жодного серйозного дослідження. Ми не маємо уявлення, з чим можемо зіткнутися.
Він підійшов до ліфта й зупинився.
— Я маю вирішити просто зараз. До того, як ми вирушимо.
— І що ж ти вирішиш?
Раян зайшов у ліфт.
— Ти дізнаєшся про це трохи згодом. Тепер постійно стеж за Джоном. Не залишай його ні на мить. Ти зрозумів?
Ґрант кивнув.
— Зрозумів. Ти хочеш, щоб він не залишав кімнати.
— Я зв’яжуся з тобою сьогодні чи завтра.
Раян піднявся на дах і сів у міжміський корабель.
Щойно здійнявшись у небо, він увімкнув відеоекран і викликав Офіс Ліги. З’явилося обличчя спостерігача Ліги.
— Офіс.
— З’єднайте мене з медичним центром.
Зображення потьмяніло. За мить на екрані з’явився Волтер Тіммер, керівник медичного центру. Коли він упізнав Раяна, його очі зблиснули.
— Чим я можу тобі допомогти, Калебе?
— Я хочу, щоб ти взяв медичний автомобіль з кількома надійними людьми й прилетів у Місто Чотири.
— Навіщо?
— Це щодо справи, про яку ми говорили кілька місяців тому. Сподіваюсь, ти пам’ятаєш.
Вираз Тіммерового обличчя змінився.
— Твій син?
— Я вирішив. Так більше не може тривати. Йому стає все гірше, а ми скоро вирушаємо в мандрівку часом. Я хочу, щоб усе відбулося до мого від’їзду.
— Гаразд. — Тіммер щось занотував у своєму записнику. — Ми негайно все приготуємо. І одразу пришлемо корабель, щоб його забрати.
Раян завагався.
— Ви впевнені в успіхові?
— Звичайно. Операцію проведе сам Джеймс Прайор. — Тіммер потягнувся до вимикача відеоекрана. — Не хвилюйся, Калебе. Він усе зробить як слід. Прайор — найкращий лоботоміст нашого центру.
Раян розгорнув мапу, розрівнявши її краї на столі.
— Це часова мапа, складена як просторова проекція. Так ми будемо знати, куди рухаємося.
Кестнер зазирнув йому через плече.
— Ми маємо робити лише передбачене проектом, тобто забрати папери Шонермана? Чи зможемо покрутитися туди-сюди?
— Йдеться лише про проект. Але щоб переконатися, що все функціонує як належить, ми зробимо кілька зупинок по цей бік континууму Шонермана. Наша часова мапа може виявитися неточною, або ж двигун працюватиме зі збоями.
Роботу над кораблем було завершено. Останні секції змонтовано.
У кутку кімнати сидів Джон і з порожнім виразом обличчя роззирався довкола.
— І як він тобі?
— Гарний.
Корабель часу був схожий на товсту комаху, вкриту бородавками й наростами. Квадратна коробка з ілюмінаторами та незліченними баштами. Зовсім не схожа на корабель.
— Гадаю, ти теж хотів би вирушити у подорож, — звернувся Кестнер до Джона. — Еге ж?
Джон кволо кивнув.
— Як ти почуваєшся? — запитав його Раян.
— Добре.
Раян поглянув на сина. Шкіра хлопчика вже набула здорового вигляду. Його жвавість теж поступово поверталася. Видінь, звісно, більше не було.
— Можливо, наступного разу ти зможеш до нас приєднатися, — сказав Кестнер.
Раян повернувся до мапи.
— Більшу частину своєї роботи Шонерман завершив між дві тисячі тридцятим і дві тисячі тридцять сьомим роками. Результати не впроваджувалися ще кілька років. Після довгих роздумів ухвалили рішення використати його праці для воєнних цілей. Уряд розумів усі небезпеки такого кроку.
— Але недостатньо.
— Недостатньо. — Раян завагався. — І, можливо, нас втягнуть в таку саму ситуацію.
— Ти про що?